Баляда про сентиментального капітана, конкістадорів та прогрес

…Отак говорив нам худий капітан,

Знавець і цінитель пригод Колумба:

– Життя це – мінливе… – І сам головою хитав,

Рукою опершись на клуба.

Барометр не падав, хоч був фордевінд.

Довкола вода хвилювалась брижами —

Спроквола вщухала, і слід,

Як борозни, танув за нами.

Корабель накренений, ніби титан,

Води надокучливий стримував хлюпіт.

І так говорив нам худий капітан,

Знавець і цінитель пригод Колумба:

– Незламна людина, дитя океану,

Що тільки і знав у нас – глум,

Про Індію мріє, а краю гуано

Дістався Колумб!.. —

І, витягши люльку, зіпершись на бильце,

Продовжував розповідь, повний відваги:

– Нечуваний злочин! Кортеса ватаги

Пливуть грабувати далеких тубільців.

Це ж вперше країна селітри й гуано

Всотала тубільської крови досхочу:

Жадоба до золота множила рани,

І європейці

Виймали

їм очи…

І кров капітану кипіла,

І він реготав дуже мило:

– Ха-ха! Я не можу… Європа,

Вона – плекаторка гуманних ідей —

Могла затопити кривавим потопом

Беззбройних, хоч диких людей!

А потім, із притиском дивним на «ес»,

Він став вихваляти прогрес:

– Європа – країна прогресу,

Тепер не дозволить… О ні!

За спробу, здається мені,

Приборкать зуміє Кортеса.

Я сам за гуманні ідеї…

(Нехай проклене мене край!)

Трибуном знедолених стану,

як в Новій Гвінеї Міклухо-Маклай!

Так говорив він погрози.

Вже ближче порт. Туманіє Марокко,

А слово його пропікало, як лозунг.

І думали ми: знепритомніє – буде морока!

Приїхали в гавань і якір спустили —

На щоглах, як листя, скрутились вітрила.

Корабель, мов яструб, що крила одтято.

Засмаглі матроси ширяли по трапах,

І враз:

Загриміли по трапах гармати.

Мене дивувало —

Куди це потрапив?

І я запитав капітана. Примруживши око,

Нам сер капітан відповів баритоном:

– О, будьте спокійні! Гармати везуть до Марокко,

Приборкати тих, що ламають закони!