Злива

У вогкій тьмі мов гусне тиша

Вином п’янким між чорних стін…

Дощ свіжо й однотонно дише.

І вечір кучері густі

По небу розпустив. Безумно

їх вітер мчить, шматує, рве, —

А в небі холодно і сумно.

Бліда усмішка в безвість зве.

Грогохнув грім. Зарокотали

Дахи, і щогли, й небеса,

І меч з розпаленої сталі

Блиснув на мить і враз погас.

І з болю тьми одкрилось тіло,

Одкрилась рана. І вода

Рвонулась струнами густими,

Стурбована і молода.

Ще темінь блискала і гасла,

І вщерть напоєна земля

Таємними німими гаслами

Розмову з обрієм вела.

Ще в ринвах ринули потоки

І в спазмах завмирала ніч,

А сон ясний, а сон глибокий

Ставав із нею пліч-о-пліч.