Розділ IV …де фарба міняє фарбу, а людина зміняється другою Повість набирає жвавішого і досить таки заплутаного характеру

Василь Іванович до ранку блукав вулицями, навіть не думаючи піти додому, щоб заснути. Вранці пішов до каррозшуку. Там сказали досить-таки впевнено:

– Зараз ремонт. У вас портфеля викрадено? – заінтересовано запитав рудий міліціонер. – Ви злочинця могли б упізнати?

Коли ж Василь Іванович сказав, що злочинець високий на зріст, у пальті й черевиках, а на голові стриміла панама, міліціонер провів його до одиночної камери і, пошепки заявивши, що зловлено цю ніч, показав йому на двері.

Василь Іванович глянув крізь щілину всередину камери, помітив там у кутку на соломі молодого мужчину в пальті й черевиках, а панама зім’ятою валялася серед підлоги. Ув’язнений непорушно дивився у стелю – з карих великих очей його текли сльози на бліде, розумне обличчя.

– Це поет, каже сам! – шепнув вартовий. – Кажуть, п’яний був.

– Пробачте, друже! – крикнув у щілину дверей Василь Іванович.

– Дайте цигарку! – тихо просив поет. Василь Іванович подав йому свого портсигара.

– Не він, та взагалі нащо це все? – докірливо глянув Василь Іванович міліціонерові в очи. – Нехай пропадає портфель мій! – І вже легко, наче зробив якесь велике й добре діло, пішов на посаду.

Тут його ждала велика неприємність, коли можна так м’яко висловитись.

– Ви довго так будете?

– Як саме? – здивувався Василь Іванович, глянувши в неспокійні очи бухгалтера.

– Маєте шість ластівок!

– Ну й що?

– Вас скоротили, прогули на прогулах і прогулами поганяють! – жодним нервом на лиці не моргнувши, пожартував бухгалтер. – Вас викинули з посади.

– З посади? Викинули? І тепер я без хліба… на вулицю? – скрикнув Василь Іванович, наче зі сну.

Тоді зблід на лиці, похитнувся і, дико зареготавшися, упав на підлогу.

«Швидка допомога» констатувала смерть. Удар.

І помер Василь Іванович, як та муха. Помер так чудно, як тільки може померти ніжна, м’яка людина. Жахнувся дійсності, не міг уявити себе без посади і забув, бідний, що його чистих пів тисячі строго охороняє ощадна книжка.

Словом – помер секретар молочарської спілки, і тільки машиністка Ніна Карпівна одвела очи до вікна і, чи з огиди, чи то з жаху, промовила, затрусившись, наче в пропасниці:

– Брр…

Не встигли ще теплого трупа винести з канцелярії, як увійшло двоє людей, підійшли вони до реєстратора і, запитавши:

– Тут працює Василь Іванович? – запалили цигарки.

– Василя Івановича тут немає! Був, а тепер немає!

– Як немає, він же був учора?

– Учора був, а тепер не буде. Он він! – показав рукою реєстратор на сусідні прочинені двері, де над трупом метушилися санітари.

– Що я бачу, Геркулане?

– Це він, Нарцисе?

Вони схилилися над непорушним Василем Івановичем, щось пошепки сказали один одному, тоді повернулися назад і, гостро глянувши бухгалтерові в очи, мовчки вийшли.

Бухгалтер, сам не свій, виліз з-за столу; витяг авіалотерейного квитка і, порвавши його на дрібні шматочки, кинув через вікно на вулицю. Тоді заклопотано сказав:

– Ніна Карпівно, ви ще довго будете передруковувати мені відомості? Ах, ці машиністки!

У розчинене вікно влетіла оса, заплуталась у павутині над головою реєстратора і жалібно занила.

Реєстратор довго приглядався до полоненої комахи, поволі узяв лінійку і за мить на стіні був роздавлений павук і гостра оса. Тоді посміхнувся.

Машиністка вибила замість «О» літеру «А».

Бухгалтер замість «Кредиту» поставив у «Дебет» зайвих півсотні.

У сінцях тяжко позіхнув сторож.

На вулиці кричали газетярі: – «Повстання в Сирії!»

Нарцис з Геркуланом вивчали місто. Вони знали вже, де міститься виконавчий комітет, зупинилися перед високим будинком Біржі Праці і здивовано, не розуміючи просто, знизали плечима, глянувши на золоту вивіску міліції й розшуку.

Ввечері зайшли до ресторану, випили вина і спокійно стали розмовляти, зовсім не почуваючи, що над ними збиралася чорна хмара.

– Так, що Нарцисе…

– Я також думаю, Геркулане! – сказав Нарцис. – І уяви, нічого не вигадав такого, знаєш…

– Я розумію тебе, тільки лякаюсь, щоб не одвідало тебе розчарування або неспокій. Кинути свою батьківщину, плюнути на все, хоч воно й гидке надто, – це дуже серйозний і відповідальний вчинок. Здається, уловив мою думку.

– Правда. Перед нами одно з двох – чи лишатися на землі, чи повернутися назад і вічно бути ображеним, запльованим, попихачем. Страшно.

Геркулан довго щось думав, очима обвів усі столики, за якими уже п’яно розмовляли люди, тоді рішуче, з якимось одчаєм сказав:

– Повік між людьми. Невже я примушу себе знову глянути у п’яні очи царя свого? Ми тільки день на землі, ми нічого ще не бачили і повір – я почуваю великий сум. Безумовно, я певний у собі! – І пильно глянув Нарцисові в лице.

Той ніяково спустив очи.

– Я також… – тихо промовив він.

Геркулан нічого не сказав. Налив шклянку вина, випив його і став на ноги.

– Десь спати будемо!

І обидва не помітили, що за ними на вулицю вийшло двоє людей у сірому й широких брилях, щось тихо перемовились, тоді сторожко пішли за ними.