За снігопадом тань

Загас мій сад.

Засипано снігами лист осінній,

і синім холодом дерева скуто.

Птиця

морозною струною пролітає,

і прислухається до дзенькоту снігів.

Мовчить земля.

Лише вночі

розколює повітря мертвий тріск:

підліток саду —

юна вишня —

вітами здригнулася,

і як стріла

струною змовкла.

І яблуневі віти

дугами на дах.

Оркестром стріл

горить уранці паморозь.

Сонце

не в силі зняти срібну зброю саду,

і тільки вітер,

десь там за південь,

звіє —

здує срібно-рожеві грозна.

І паморозь – на дах,

на стріху зеленаву.

І знову темний тьмяний сад.

Одинок у снігу.

А то —

запіниться метелицею ніч,

і ллється строгий льот

акордами мовчання.

Куди не глянеш —

білих рун

отари снігові!

Тоді сади

розкрилюють снагу,

таємно

дзвонять

перемогу:

за снігопадом – лютий вітер

і березнева тань.

Вже проростають світом дні,

і легко-юним сходить сонце.

Місяць

примерзло проскрипить за північ,

і знизиться

проваллями світанку.

Не зворухнеться клен.

Мій згаслий сад

зростає перед світом томно, сіро,

а десь за панциром кори

прозора кров

готує кружний ход —

за снігопадом лютий вітер

і березнева тань.