Осінь

Патлатий клен гойдає зелень,

Ворушить пломінь сонця.

Він знає – ще не осінь,

Ще тільки раннєє згасання.

А на болоті,

де куп’яки стрижуться тихим вітром,

зелений сміх – ще тільки квітне!

Він – зо мною.

Ліс,

як синю далеч Франції,

вітри самотньо сріблять.

Він снить – як сторожка вода – у небо,

Буяють луки – пустельністю.

Була колись трава,

ну а тепер – стерня лоскоче ноги.

Сумно так.

Одна вода біжить зеленим шумом,

гойдаючи колишні квіти —

що згасли,

згасли, обірвались.

Поле

злотистим шляхом стеле путь —

жовту, як піски.

Лиш гречка пізняя примовкло мріє.

Вже скоро, скоро

підріжуть коси й гречку.

Тихо й сумно.

Городина

скресає в срібний дощик ранком

і цілий день мовчазно снить.

Наллється плід,

порадує старече око,

але ж цвітінь – не вернеться назад!

Хай яблука рожевобокі

сміються з мене,

в затишку гойдаючи налив, —

мені однаково.

Бо в очереті,

ось тут за яром,

осінь гострить вуха

і ловить гомін тиші…

Вона лежить з спідницею подертою,

заплющить очи – скалить рота —

погрозливо розп’явши руки

над землею.

Вона – німотна зараз!

Ось тижнів через три —

розірве пута,

спідницю зеленую лишить в бур’яні

і як скажена

на лісу скочить:

Ген багрянець жовтня…

…десь падолист

озвався лісом глухо.

Сади примовкли й стежать день.