Журавлі

В блискучим сяйві променистім

Летіла зграя журавлів,

І розсипався в небі чистім

Журливий їхній клекіт-спів.

Вони у вирій прямували,

Надії повні, повні сил,

На чорні хмари не вважали

І не спиняли льоту крил.

Пливли, хоч буря вже ревіла

І деякий з них приставав,

Неслись, бо їм весна зоріла

І рідний степ красою сяв.

Я їм позаздрив. О, щасливі!

Вам є спромога битись, жить!

А я лиш знаю дні тужливі

В неволі мертвій волочить…

ІІ

Моя душа ніколи не сміється:

Вона сумна, як похоронний спів,

Як чайки голос, що над морем в’ється,

Як кинутий огонь серед степів.

Бо я єсть син безщасного народу,

Що втратив десь в минувшині ім’я

І славу давнього свойого роду.

Десь розійшлась хоробрая сім’я…

Та вірю я, що мій народ проснеться

І загремить свободою струна.

Тоді душа у мене усміхнеться,

А поки що, ридатиме, вона.

ІІІ

Осінь і думи осінні,

Темні, журливі; як тіні.

Плачуть, не сила терпіти,

Наче голоднії діти.

В день розлетяться, покинуть,

На ніч пташками прилинуть.

Тісно обсядуть, обкружать,

Давнє згадають, потужать,

Осінь і думи осінні,

Темні, холодні, як тіні.

Падають листя злотії,

Гинуть, мов серця надії.

Скільки весна їх зростила,

Скільки квітками дарила!

Квіти морозом, побиті,

Мрії в могилу зариті.

Сонце сховалось, не гріє,

В серденьку кров холодіє,

Образи тануть, як тіні…

Ось вони – думи осінні.