Частина друга

Камінним гіпопотамом ревіло місто. Величезна гідра, що розпластала свій тулуб на базарній площі, хижо гарчала, втягуючи й витягуючи щупальці в лабіринті вулиць. Постаті церков та монастирів, стиснуті камінним натовпом, диким зойком дзвонів рвались у простір. Довкола комашнею – людські істоти. Кожна з них – центр життя.

Ось прошмигнув з портфелем відповідальний адміністратор. Брови насуплені, в очах свідомість: не розпорядиться – життя загальмується, стане.

Ось зразковий голова родини, розриваючи натовп, поспішає з своїми комерційними планами: не вигорить – крах!..

Селянка розбила яйця на продаж – її серце обкипає кров’ю.

Когось б’ють, когось обікрали… Каліки. Голодні. Камінь кричить настирливим зойком. Десь вереснув під колесом автомобіля собака. Стурбований міліціонер поспішає начавити кнопку санітарії.

Все в порядку.

За мурами скриплять пера, підшиваються папірці, зводяться рахунки. Хто плаче, хто сміється, хто молиться… Добросердечні хазяйки патрають курей, заправляють криваві шматки ягнят добрим тоном кулінарії…

«Од сирого стерва до заправленого – шлях цивілізації жінки», – з сарказмом думала Оля, що потрапила до професіоналок останньої категорії.

Вже кілька місяців Оля живе в родині свого батька й послугує за куховарку та прачку. Послугує як рабиня, таячи зненависть до своєї праці й до своїх експлуататорів.

В родині Миколи Васильовича Ярового причаїлися дві ворожі сили. Межа позначилася вже з першого моменту приїзду Олі.

– Ах, як шкода, – привітала з щирим жалем Поліна Павловна дочку, – тільки що Шура пішов од нас…

Оля сумно глянула в далечінь і не відповіла. Увесь час жила осторонь, тиха, мовчазна.

Шура приходив майже щодня. Це колишній офіцер, тепер біржовик-спекулянт та ініціятор ріжних легальних комбінацій. Поліна Павловна знала, що грошей у Шури – тьма, та це й видно по його бриджах. Ласкава доля хоче зробити щасливою дочку Поліни Павловни, розвівши Шуру з його попередньою жінкою.

Сьогодні Поліна Павловна ненароком підійшла до Олі.

– В твої роки я вже мала двох дітей, а ти й посивієш у дівках.

На відповідь, Оля енергійно помішала кашу. Вона не зрозуміла актуального значення материних слів.

Увечері ж Шура, коли залишився віч-на-віч, промовив діловим патосом:

– Олю, я вас люблю.

Мовчання.

Шура взяв за руку.

Оля позволила:

– А я не люблю вас…

Шура примружив око:

– Так знайте, я хочу з вами одружитись.

– Це не аргумент, і цього не буде. Будь ласка, залишіть мене раз назавжди з своєю любов’ю! – скрикнула роздратовано.

Шура, обдавши презирством Олю, вийшов.

За хвилину вихром влетіла Поліна Павловна.

– Паршивко! Як ти сміла йому одмовити? Що ти за персону з себе корчиш?..

– Це не твоя справа й прошу, дай мені спокій…

– Ах! – скрикнула Поліна Павловна, націливши бунтівничі очи. Та у відповідь рівносильний бунт: погляди на мить схрестились і рознялися німим рокотом.

З бічної кімнати виглянув Микола Васильович, обдав Олю льодяним поглядом і з того моменту остаточно окопався на своїй німій позиції.

Оля самотня лишилась у кімнаті. Взяла паперу й почала писати листа. Писала з запалом, а, написавши, відчинила вікно, пустила пелюстки на вітер, сама забилась у куток і довго ридала, глухо, безвідрадно, простягаючи руки в далечінь.

По хвилі задуми, вона рішуче підвелась.

З-під дверей зникло двоє шпигунських очей молодшої сестри Зої.

Другого дня Оля стояла в черзі чорноробочих на біржі праці. Навкруги кишить людом ріжноманітного фаху й вигляду. Елементи поліських мод комбінувалися з паризькими, етикет демосу з етикетом бомонду. Зацементовані глиною та вапном юхтові чоботи, наступаючи на шаврові, з незлічимими вентиляторами черевички, – виголошували удосконалений революцією «мат», а на відповідь було солоне «пардон», «мерсі»… Повітря сизе, стисле від випарин та тютюну. Рев. Лайка.

– За що я воював? За вас, буржуази, мать…

– Два роки ходила. Пропустила явку – виключили…

– Яку ще вам справку, щоб ви ноги виправили…

Задуха. Млосно. Нестерпуче штовхають, тиснуть, але очи й думка Олі до віконечка: зареєструватись.

Враз позад неї скрикнула жінка й упала, зомліла. Оля кинулась допомагати. Коли ж повернулась до свого місця – її зустріла солдатська фуфайка на жіночих плечах:

– Куди лізеш? Стань в очередь…

– Я тут стояла. Всі бачили.

– Було стоять, як стояла. Тут не бульвар – бігать на шпацір.

– Правильно.

– Та яке «правильно»? Вона он жінку виводила.

– Ну й нехай водиться, – скрикнуло роздратоване жовте обличчя з рудими вусами. – Баришням нічого сюди лізти між пролетарії. Хіба ж не видно, яка тонкошкура. І колись за ними життя не було. Й тепер преться, щоб вихватити з-перед тебе сухаря…

І далі, згадавши з десяток матерів, він затяг монолог на півгодини.

Оля стала в самому кінці. За дві години вона наблизилась до віконечка.

– Довідку з попереднього місця служби, – кинув сухо й просто реєстратор.

Все пропало. Оля схилила безнадійно голову й повернулась, як несподівано їй навздогін:

– Почекайте, товаришко, я звільнюся, – тоді з’ясую в голови…

Оля стала під стіною, де стояли ще сотні люду з похиленими головами.

Враз голови стрепенулись, загорілися очи як на бій – оголошували працю. Натовп збився в один клубок. Руки з картками схрещувались, немов списи. Зісподу вереск, стогін…

Нomо homіnі lupus est. І впала в Олі надія. У неї ніколи не стане ні фізичної, ні моральної сили завоювати в цьому коловороті місце.

– Ходім, товаришко, – лагідно промовив реєстратор.

Вийшли на вулицю. Оля з перших слів відчула якусь симпатію до цього незнайомого. Одверто розповіла про своє нещасливе вчителювання, про безпорадне становище в родині. Вона хоче бути незалежною, працювати.

– М-да! – зі співчуттям промовив реєстратор. – Сьогодні ввечері буде нарада правління, я там буду й посилкуюсь дещо зробити… Може як-небудь на завод пощастить.

Умовились зустрінутися після наради.

Оля поверталась додому окрилена надією.

О, безперечно реєстратор їй допоможе. Вона відродиться до життя, стане справжньою пролетаркою…

І дійсно. Реєстратор зустрів з радісною вісткою:

– Я перебалакав. Завтра оформлю реєстрацію й пошлемо вас на цукроварню. Справа певна.

Оля була безмірно вдячна й щаслива. Того вечора вона реготалася вперше за довгий час.

І реєстратор радів з Олиної радости. Він підбадьорував Олю стисканням її руки в своїй. Довго гуляли міськими вулицями, оповідаючи одне одному найкумедніші пригоди з свого життя. Врешті зайшли запросто до реєстратора в кімнату відпочити. Реєстратор оповідав тоді про те, як через біржу він спас одну аристократку від голодної смерти…

Оля слухала зі співчуттям, заглибившись в себе.

– Її батько колись мав п’ятнадцять тисяч десятин землі… Все життя купалась у розкошах, у вині і от – уявіть собі, отут, в оцій кімнаті вона стояла переді мною на колінах і благала, щоб дав їй хоч будь-яку посаду… Н-да! Була надзвичайно красива. Струнка як фея, блондинка, блакитні очи й руки, як мармур… Я отак підвів її за талію: «Не треба сліз, не треба благань… Кожна жінка має цінність купити право на посаду».

Оля здивовано глянула в вічі реєстраторові. Він її обіймав, а очи пожадливо наближались. Не встигла відкинутись, як наздогнав похабний поцілунок.

– Нащо це? – скрикнула, вирвавшись з обіймів.

– Завдаток! – відповів, дивлячись нахабно їй в очи.

Оля опустила погляд.

– Не будьте ідеалісткою. – Він знову торкнувся її стану.

Оля відскочила, мов опечена.

Реєстратор став урівень і почав тоном офіційного відчиту:

– Хоч так, хоч так, а ви мусите продатись.

Оля здригнула.

– А інакше не будете мати ні найменшої посади. Я для вас можу зробити багато. Нарешті міг би влаштувати ще вашу сестру, чи хто там у вас є…

– Пустіть! – враз скрикнула Оля в руках реєстратора так, що в бічній кімнаті стих гомін.

Реєстратор налився кров’ю, сіпнув за руку Олю і, відчинивши двері, піняво прошепотів:

– Марш, мерзавка!

Оля винувато збігала вниз засміченими й запльованими східцями, відчуваючи на собі прошпилюючі погляди з відчинених дверей мешканців:

– Мерзавка. Вулична.

Ліс чорний, змокрілий. Брудні хмари спадали імлистою мжичкою. Мертве листя вкривало землю, немов трупом після побоїща. Сергій немилосердно топтав його, змішуючи з гряззю. Холод, дощ і грязь всмоктувались йому в обуття, в одіж, в саму душу. Вовком хотілося вити в дикому лісі.

Позад Сергія простягалися сотні верстов поневірянь. Від села до села, від міста до міста. Ні притулку, ні привіту. Всюди допит, анкети, рекомендація партійних, виправдуючі документи. Вже з кількох міст Сергієві довелось тікати. Став до того зацькований, що звичайний погляд людини наводив на його жах, а мусів іти до людей, мусів боротись за життя.

Тепер Сергій досягав стодвадцятиверстової мети. В цьому містечку, що доходив, жив його давній товариш – лікар.

Сергій ніколи ні з ким особливо не приятелював, але тепер хапався за соломинку.

Коли сутінки згускли, Сергій стояв уже біля порога лікарської кватирі. Перед ним була незнайома жінка й ретельно інформувала:

– Я тут лікарка замість Осницького. Осницький вже давно перевівся…

Сергій зблід, поточивсь і ледве затримався за одвірок.

– Що з вами? Ви хворий?

Вона посадила Сергія на стілець і заклопотано почала розпитувати.

Сергієві було байдуже. Край! Розказати, хай заявить…

– Я – зацькований заєць…

Лікарка уважно слухала. З початку здивовано, потім щораз її обличчя темніло від суму…

Нарешті вона сягнула до шухляди й подала йому папери:

– Якщо вам вони можуть допомогти – візьміть.

Сергій глянув: «Атестат. Виданий цей Мироненкові Константину Яковичу… Метрична випись…»

Невже ця жінка, що вперше його бачить, довіряє йому?!

– Візьміть, візьміть!

Сергій був безмірно вдячний. Він здавалось, цілком одужав і здатний був пройти ще десяток верстов до ближчого села, але лікарка запротестувала. Він мусить відпочити в неї.

Трохи згодом Катерину Яковну одвідали режисер драмгуртка з цукроварні та начальник районової міліції. Катерина Яковна познайомила обох їх зі своїм братом Костем Яковичем.

Цілий вечір був заповнений сміхом, дотепами та політанекдотами. Під кінець режисер обіцяв написати Сергієві довідку, що він був декоратором їхнього театру, а начальник міліції – про те, що Сергія пограбували бандити і тоді пропав його диплом вільного художника, та всі інші документи.

Сергій розваживсь. В очах засвітивсь вогонь життя.

Скоро Оля одержала від Сергія першого листа. Сергій був, як і раніш, надхненний ідеаліст. Він, що пройшов довгий шлях поневірянь, вірить у високу шляхетність людини, вірить у самовіддану її жертву…

Оля скорботно посміхнулась. Її очи запливли сльозами. Проте пригорнула листа.

– Мій хороший, мужній. Він найкращий з людей.

А справді вже тоді й Сергій був не той.

Він одержав посаду декоратора й керівника гуртка малювання в одному клубі провінціяльного міста. Це давало йому разом заробітку на хліб та на воду. Жив у нетопленій норі, спав на холодній підлозі і для постели тільки й мав, що дране пальто – в ньому ж ходив і на працю.

Праця тепер не захоплювала Сергія. На засіданні гуртка, коли затверджували план, комсомольці вилаяли Сергія за ідеалістичний ухил. Сергій побачив насмішкуваті погляди своїх опонентів: «інтелігентик». З біллю відчув, що втрачає авторитет, втрачає ініціятиву, стає технічним виконавцем волі гуртка та замовлень завідувача.

Навколо буяв клуб рухом: фізкультура, радіо, співи, драмгурток, в бібліотеці товпища молоди, робітників, – очи жадібно впиваються в літери… Але Сергій тут лише службовець. Він приходить сюди з єдиним бажанням позбутися скоріше насмішкуватих очей, позбутися гамору й забутись на самоті.

Але самота не давала забуття.

Сергієві кості, омиті осінніми дощами, тепер стогнали від нестерпучої ломоти. Проте, запобігти цьому не було ніякої можливості – Сергій не був ще членом профспілки й не міг користуватися державним лікуванням.

Незабаром навернулася ще одна халепа. Оголошено переоблік військовозобов’язаних. Сергій зовсім не був на обліку. Він з’явився.

«Заарештувати й навести справки на місці, де жив», – черкав військовий комісар у блокноті.

Сергій збентеживсь. Хотів щось довести комісарові, але наперед його ввірвався якийсь гарячий пацієнт. Сергій охоче уступив йому свою чергу, а сам, зібгавши документи, врізавсь у натовп.

З того часу вже не знав спокою. Його лякала кожна папка міліціонера, кожний стук у двері… Тільки пізніми вечорами, як вертався з клубу, розважавсь.

Поодинокі прохожі, загледівши обідрану постать, переходили від неї на інший бік. Сергієві пригадувалась байка з дитячої читанки про зайця та жаб – він реготавсь: «Є такі, що й мене бояться».

Проте, з часом його стала ображати така поведінка прохожих. Самотність розривала йому нерви. Тоді безмовний крик одчаю був схожий, здавалось, на нявчання безпритульного кошеняти, що, обмерзле й голодне, на вулиці пронизливим писком розрізує глупу ніч. Сергій повертавсь до своєї нори, здатний був божевільно кричати, лізти на стіну.

Після однієї такої безсонної ночі він одержав першого листа від Олі. Він так само хороший, дужий, любий Сергій. Те «дужий» – майнуло в його уяві миршавим кошеням. Сергій болісно розреготавсь.

Лящали стіни. Пацюки здивовано визирнули на веселий настрій свого сусіди. Та через хвилину він схопив голову в руки і буйно ридав. Ридав над тим, що загубив своє «я», свою мужність, ідеал, мету. Його любов – пустоцвіт. Він хороший тільки для Олі, – в житті він непотрібний.

Рівновагу Сергій відчув лише тоді, коли за добру половину своєї плати дістав військову картку.

Гроші все – і спокій, і добробут. Грошей, грошей – за всяку ціну.

Сергій чітко бачив перед собою образ Олі, свіжо відчував її ласки, барви інтимного споріднення. Мусить стати певно в життя, мусить вирвати її з лабетів міщанської зайди.

Родина Миколи Васильовича Ярового засідала за вечірнім чаєм. Самовар награвав свою монотонну мелодію, а навкруг сьорбали солодкувато-нудну розмову.

Після довгої перерви, знову з’явився Концов. Поліна Павловна трималась статечно, намагаючись підкреслити свою увагу гостеві:

– Налий, Олю, Шурі. Вам якої конфітури? О, чом ви не берете тістечка?

– Я дуже дякую, Поліно Павловно.

«Пульхерія Івановна», – потай виправляла Оля, але була мовчазна, слухняно розносила чай. Врешті атмосфера взаємної поваги згусла до того, що гість і господарі взаємно набридли одно одному. Замовкли.

Раптом виразно почувся стук у двері. Зоя побігла відчиняти.

– Скажіть, будь ласка, тут живе Ольга Миколаєвна Ярова?

Всі здивовано озирнулись на Олю. Вона вся зашарілась, очи їй іскрились. Коли ж увійшов гість – стала смертно-бліда. Проте підійшла:

– Здрастуйте, Кость Якович. Ви так змінилися. Знайомтесь – мій батько, мати. Мій колишній колега по школі.

Всі неохоче простягували руку, озираючи Костя Яковича з ніг до голови. Це був сухорлявий чоловік, середнього зросту, з лахмітною, русявою бородою, пальто на йому мало вигляд шкіри напівоблізлого верблюда й викликало на обличчях спостерігачів вираз презирства.

Кость Якович розгублено водив очима. На щастя, скоро всі від нього одвернулись, сіла навпроти лише Оля. Руки їй тремтіли, в горлі душила спазма.

– Ви давно приїхали?

– Тільки що з вокзалу.

– А посаду лишили?

– Ні, на день лише.

І замовкли, споглядаючи одно одного страдницькими очима.

З боку ж проймав Олю ласим поглядом Концов. Відчував сік її малинових губів, жагу пругких форм її тіла.

– Ви ж це у якій справі приїхали? – запитав він діловим тоном, підсуваючись до Олі.

– Я?.. та я колись учителював тут. Тепер перевівся, але потрібно забрати деякі документи.

– Останнє діло – вчителювання, скажу я вам.

– Що ж, не всім же й спекулювати, – відповів незлосливо Кость Якович.

Концов спалахнув. Повернувшись до Поліни Павловни, він промовив улесливо:

– Дивуюсь, що у нас і досі не вивелись орангутанги.

– Як? – в свою чергу здивувалась Поліна Павловна.

– Це я про наших грамотіїв-учителиків.

– Ха-ха! – зайшлася робленим сміхом Поліна Павловна, а за нею й Микола Васильович хіхікнув у вуса.

Оля, здержуючи ридання, вибігла в темну кімнату. Кость Якович підвівся:

– Бувайте здорові.

– Прощайте, джентльмене, – відповів нахабним сміхом Концов.

Враз його погляд занепокоївся. Поруч Костя Яковича стояла одягнена Оля.

– Ти ж це куди проти ночі? – скрикнула Поліна Павловна.

– Я мушу поговорити з Костем Яковичем.

– Не смій виходити. Можеш поговорити тут. Подумаєш, секрети!

– Так. Секрети, – владно кинула Оля крізь плече і, стиснувши руку Костя Яковича, вийшла.

– Ти чуєш? – ревнув у слід Микола Васильович.

Кость Якович затримав Олю:

– Вернись!

– Сергію, – скрикнула благаючи Оля й, стримуючи ридання, припала йому до грудей.

– Ми завтра зустрінемось. Я все одно не зможу тобі нічого розказати. Я втомився.

Оля лишилась покинута під темною стіною. Тільки ж повернулась у кімнату, мати зустріла.

– Щоб я більше не бачила таких вибриків. Я не дозволю водитися тобі з усякою мерзотою.

– А ви краще придивіться, де мерзота.

Оля виразно показала очима в бік Концова.

Вмить громом тарахнув по столі кулак Миколи Васильовича.

Все втихло.

Оля зникла в темну кімнату. Пітьма глухо застогнала, як буря.

В той час Сергій безсило плентався міськими вулицями.

Зашерхлі калюжі ламались лунким криком надій, що відлітали, струмки збігали тихим квилінням наруги й каламуту. Весна була в струпах і бруді.

Підійшов до кватирі свого єдиного доброго знайомого в цьому місті.

– А-а!.. – захлинулась на порозі жінка. – Це ви? А знаєте, скільки ваших розстріляли? Я так боюсь за свого Колю!.. Якраз його вдома немає зараз. Може, ви зайдете коли інше.

Сергій криво посміхнувсь і побрів ночувати на вокзал.

– Тікаймо, – сказала Оля Сергієві, – за мною стежить Зоя.

Вони швидко зникали з одного рогу за другий. Дощ зі снігом спадав на них розпорошеним морем, загородні вулиці обкидали грязюкою. Здавалось – нікуди втекти і ніде заховатися. Їх гнала земля і небо. Зупинились на кладовищі під дахом каплиці. Груди заніміли, просякши отрутою болів.

Плакали чорні дерева, хрести, вітер розносив стогін могил. Як капля за каплею, тихо спадали слова скарг у мертвому царстві.

Сергій мовчазно слухав. Вони загинуть як комашинки в потоці. Навіть не крикнуть.

– Не крикнуть! – зідхнули могили.

Оля підвелася:

– Тікаймо звідціль. Страшно цих могил.

Пішли, як вигнанці Едема. В грудях любов і безнадія. На шляху перед ними зашумів струмок.

Сергій іронічно посміхнувсь:

– Тепер кінець. А-ну? Р-раз!..

– А що?! – зареготала Оля, перескочивши. Вона повернулась до струмка: – Співаєш?

І враз зросла надія. Весело рушили до вокзалу.

– Побачиш, – казав Сергій, – до осені я буду мати гроші.

– До осені! – поцілувала Оля Сергія перед поїздом.

Сергій нашвидку відповів і рушив у натовп до вагона. Видалось, що розлучилися надто холодно. Хотів повернутись.

Бемкнув дзвоник. Поїзд рушив.

Оля повернулась до виходу, голублячи в грудях щось тепле й разом тоскне.

– Моє поважання! – несподівано вдарило по нервах.

Оля здригнулась. Біля неї був Концов.

– А ви ж чого тут?

– Випроваджував товариша.

В очах видно було його нахабну брехню.

– М-да! – продовжував іронічним тоном. – Значить і ви випроводжали. А ваша мама так турбувалась, щоб не промокли та не застудилися. Я, звичайно, вас виправдую цілком. Варто, варто було йти, щоб поцілувати любого.

– А вам що до того? – спалахнула Оля.

– Звичайно, нічого. Я тільки хочу повіншувати вас з люмпен-нареченим.

– Цього люмпена ви не варті й мізинця.

– О, куди нам грішним? То ж, напевне, якийсь лицар. Хіба ж не видно по латах?

– Мерзота! Я з вами не хочу й слова говорити! – викрикнула з серцем Оля, повернулась і пішла в протилежний бік.

Її наздоганяв жовчно-яхидний смішок.

Вдома Оля сподівалась нової бурі. Але відносини до неї стали в образі загадкового грізного сфінкса. Ні батько, ні мати жодним словом не закинули про її поведінку.

Концов видимо беріг таємницю до слушнішого моменту, і, може, йому просто набридла гра з Олею. Він знову став бувати мало не щодня, але на Олю не звертав жодної уваги, навіть перестав ручкатись. Тепер у Концова знайшлися спільні інтереси з Зоєю, хоч тій був усього шістнадцятий рік. Вони часто відокремлювались у куток для секретних розмов, ходили на прогулянки, в театр, тощо.

Оля в глибині своїх почувань шкодувала сестру, хоч разом раділа егоїстично за себе – їй дали спокій.

Раптом від Сергія лист.

«Невже цьому правда? Ти зрадила? Ти давно маєш полюбовника? Ти хочеш мене видати? Але для чого запитувати? Як можеш ти виправдати цей факт: твій полюбовник знає мою адресу, знає, що я під чужим прізвищем… Він загрожує тюрмою від твого імени. Я не можу збагнути, не можу вірити. Невже сльози твої у мене на грудях – то сльози Іуди? Він пише: „Нащо здався обірванець красивій жінці?“

І це вже твоя віра? О, тепер зрозуміла мені твоя поведінка. Ти примусила мене очікувати тебе під дощем, в надії, що я піду і не відбудеться побачення, ти втікала зі мною від свого полюбовника, ти, врешті, так холодно мене поцілувала, мовляв – їдь і ніколи більш не вертайся…»

Оля вся зблідла, руки дрижали, зір розгублено блукав. Враз запримітила, як Зоя лукаво посміхнулась і швидко зникла в другій кімнаті.

Блискавкою здогад. Оля відчинила шухляду. Кількох Сергієвих листів не було.

– Зоя, ти забрала в мене листи?

– Що?! – глянула через губу Зоя.

– Так, так. Я знаю. Поверни, бо я тебе розірву.

– Божевільна! – скрикнула Зоя, злякано відступаючи.

Оля вмить скочила, як дика кішка, і щавила Зоїну руку:

– Віддай!

Зоя, вереснувши, схопила ножиці і вдарила гострим кінцем супротивницю в руку. На допомогу ще вискочила з кухні Поліна Павловна й теж штурхнула Олю в груди.

– Ти парш… – але на півслові запнулась.

В Олі зажеврів рукав, – по руці пробіг кривавий струмок. Оля хитнулась. До вечора вона вже стала в домі героїнею дня. Рука спухла, підвищувалась температура. Поліна Павловна з розгубленим виразом на лиці – клопоталась. Боялись затруєння крови.

Микола Васильович покликав лікаря.

Ще кілька разів Оля з диким криком поривалась на Зою. Зоя мусіла втікати з дому. Під кінець Оля бліда, знесилено впала на ліжко й заснула. Прокинулась лише тоді, як почула в домі голос Концова. Концов підійшов до ліжка й лагідно запитав:

– Що з вами, Олю?

Оля мовчала.

– Хіба ж я вас чим образив, що навіть не заслуговую відповіді?

Оля несподівано скочила з ліжка:

– Ви ще будете наївність корчити? Хто листи викрав? Хто писав Сергієві? Падлюка, спекулянт…

Вона хижо націлила ненависні очи в Концова. Коси їй були розвіяні, груди розхристані. Була страшна, як божевільна.

Поліна Павловна водила переляканим поглядом то на Олю, то на Концова. Концов гордо випростався:

– Це ви про свій роман з отим пройдисвітом? Прошу не згадувати мого імени у вашій брудній історії. Я вам не злодій і не шантажист… я…

– Злодій, шантажист! – викрикнула Оля. – Геть з-перед очей, геть, мерзота!..

Концов зніяковів. Змінивши дурнувату міну на кислу, він вийшов.

Сергій не знаходив собі місця. Невже і вся любов її була обман? Ті поривчасті обійми, ті вогнисті поцілунки? Щоб знав тоді – убив би. «Нащо здався обірванець красивій жінці?» Ха-ха! Ось він – життьовий погляд практичного віку. І вона ще могла так нагло брехати? «Я нікого не зможу більше любити. Я згоріла для тебе».

Поїхати і плюнуть їй в обличчя, а там – хай тюрма, смерть… Але жах зупиняв; невже він побачить руїну своєї святині?! Та ніжна, щира Оля скаже йому: «Не люблю?!»

Десь у глибині ще жевріла надія. Та дійсність розбивала її.

Оля більш не писала. Сергій запив. Пив мстиво. Колись він дав обіцянку Олі не пити. – «Алкоголь бруднить, озвірячує людину» – а сама вона не бруд, не тварюка?

І Сергій зловтішно пускав свої заробітки на самогон. Нехай віються. Йому ні для кого зберігати, йому нічого не треба, в його нічого нема. Нема любові, нема мети, нема творчої праці. Коли ще в селі Сергій був ідеологом і творцем, то тут став звичайним ремісником: малював плакати, вивіски… Вся мета його існування стала в тому, щоб заробити копійку. Сергія підносив у сферу забуття чад алкоголю та галас загородніх шинків.

Того дня Сергій силкувався якомога більше випити. Випити стільки, щоб уже ніколи не протверезитися. Дико кричав, співав, щоб заглушити крик одчаю. Пропивай, Сергію честь, продавай сумління, душу продавай!

Його компаньйон, колишній адвокат, стукав по столі:

– Тобі з честі хліба не їсти. Маєш за честь – пляшку, за сумління – пляшку, за душу – дві.

– Дві! – командував Сергій.

– Увесь світ бордель, а люди… – десь в одному кутку синтезував п’яний, хриплий голос.

– До чого ми дожілі, о росіянє? – застогнала в другому бородата постать.

«До чого ти дожив?» – як крізь туман, дійшло до свідомості Сергія. Диким поглядом обвів присутніх. Видалось, що він давно вже в домовині. Його посідає черва, копошиться, точить йому серце… Він ніколи вже не народиться, ніколи вже не побачить Олю…

– Оля, Оля! – застогнав, заридав буйно, невтішно.

Хтось розважав. Комусь оповідав:

– Я любив… любив її…

Враз нахабно в саме вухо:

– Любові нєту – дайош монєту! Ха-ха-ха… Вот!

Сергій відчув, як йому затисло вуста слинявим поцілунком. З ним була п’яна, розкуйовджена жінка. Вихилялась, пестила. Сергієві шугнула кров. Мстиво стис в обіймах і, немов наново відроджений, втішно закричав:

– Любві нєту… Правильно! Дайош, дайош…

Повернувся додому пізно, з жінкою. Всю дорогу повторяв слова нової для нього істини: «Любві нєту – дайош монєту». Такий звичайний і легкий сенс життя: гроші, горілка й жінки… З цього часу він легко покотиться по цій похилій площині.

Несподівано в кімнату постукала хазяйка. Подала листа. Як крізь туман дивився Сергій на білу пляму. Враз, знайомі кривульки літер, немов зірвалися з паперу і зграєю шугнули в груди. Застогнав і ридаючи схилився на стіл.

– Дурак! Ідіот! – скрикнула презирливо компаньйонка.

– Що? – скочив несамовито. – Геть, шлюхо!

І не встигла компаньйонка опам’ятатись, як бахнув нею крізь зачинені двері в протилежну стіну коридора.

Тільки другого дня зміг прочитати листа Сергій. О, якою скотиною видався сам собі! Оля прислала йому величезного листа. Була хвора, їй боліла рука мало не протягом цілого місяця. Тепер рука її здорова і вона змогла з’ясувати все непорозуміння.

Того ранку Сергій ретельно вимився, неначе хотів змити намул минулих днів. Це був його перший день весни. Цвіла черемшина, зелено пишались дерева, розсипалося сонце золотим водограєм. Сергієві цвіла душа. Бачив чисту красу жіночих облич, бачив братню душу в очах.

І того ж чудового дня, завклубу сказав Сергієві:

– Можете більше не приходити на роботу. Вас я звільняю.

– Як?

– Отак. Ви вже більше тижня не приходили.

– Та я… Я хворий був.

– «П’яний був», дозвольте виправити.

Сергій сидів на вузловій станції й очікував поїзда. Апатично дививсь у натовп. Враз із гущі виринула знайома постать. Сергій поточивсь від здивування, мов від вибуху. Галюцинація?

Але за хвилину він уже твердо бачив на пероні Концова. Той ішов у компанії другого виразного непмана. Очевидно, були заняті діловою розмовою. Сергій слідкував, як тінь.

Обидва пройшли до товарових вагонів – звіряли накладні. Коли вертались до залі, Сергій зупинивсь, щоб пропустити перед себе Концова. Концов кинув летючий погляд на Сергія і продовжував розмову без найменшої павзи.

Не впізнав. Чи тому, що був заклопотаний справою, чи тому, що Сергій тепер був виголений і по-людські зодягнений.

Підбадьорений, Сергій рушив слідом через залю до ресторану, що був за вокзалом. Однак не посмів піти в глибшу кімнату. Сів перед портьєрою, з-за якої видно було лише руки над столиком обох спільників. Руки Концова відрахували червінці й прийняли з рук спільника накладні. Після цього зблизились прозорі келишки, забряжчали об тарілки ножі. Розмова голоснішала.

– Будьте певні, що за кілька тижнів я зможу для вас заготовити вагонів зо два.

Концов:

– Зерно для мене – риск. Мука – інша справа.

– А чому б вашу інвалідну хлібопекарню не перейменувати, ну, просто в сільськогосподарську артіль? Ви розумієте, скільки б ми мали на убій товару?

Через кілька часу спільник Концова сидів у бричці, а Концов щиро тис йому руку. Навкруг стояли посильники, станційні службовці й по-блюзнірському пряли очима на важну особу.

– Хто він такий? – запитав Сергій.

– Завідувач культгоспу… Тут є такий, кілька верстов звідціль.

Коли бричка рушила, Сергій ступив униз по східцях назустріч Концову.

– Доброго здоров’я, товаришу.

– А-а! Моє поважання! – скрикнув Концов по хвилі здивовання. – Константин Якович?

– Не зовсім так. Оскільки вам відомо, я листи підписую – «Сергій».

– Ні, вибачте, я цього не знав. Як пам’ятаю, то ви, здається, так одрекомендувались?

– Рекомендація рекомендацією, але ж ваше викриття її анулює…

– Ви про що це?

– Про анонімку.

– Не розумію.

– Так зрозумійте, що ваш анонімний лист у мене в кишені. Ви дивуєтесь, ну-да. Ви й Олі казали, що не брали моїх листів, однак, Зоя кінець кінцем призналась, що викрала їх для вас.

– Зоя? Ха-ха! – надто штучно зареготався Концов. – Це цікаво. Мені дуже хотілося б з вами про це поговорити. Ви маєте час?

Обидва опинились за портьєрою, що перед цим відбулася за нею торговельна умова. Концов замовив пива. Сергій приготувавсь уже викривати Концова, але, на диво, той зразу ж почав діловим тоном:

– Н-да, пане-добродію, мусимо з вами договоритись остаточно. Справа з Олею. Ви, значить, продовжуєте переписуватись з нею в старому дусі?

– Діла вам до цього, здається, аж ніякогісінького.

– Діло до цього у мене є. Оля мені подобається.

– А через те, що ви Олі не подобаєтесь, то…

– Це ще питання.

– Питання? Так дозвольте вам довести. – Сергій вийняв останнього Олиного листа й почав цитувати: – «Мені здається, що квінтесенція всієї підлоти, яка тільки в людях – це Концов. Я так ненавиджу цю падлюку, що сама, здається, різала б його на шматки без найменшого жалю».

– Як од великого до смішного, так і од ненависті до любові – один тільки крок, – відповів Концов зніяковілим смішком. Але зараз же почав поважно: – Справа не в цьому. Ви обоє надто наївні. Ви бороните з мужністю Дон-Кіхота карточні замки. Одружитесь ви, і вони розлетяться вам як на вітрі. Ви тільки гляньте тверезо й чесно. Гаразд. Ви художник. А для кого потрібне мистецтво, раз нема капіталу? Для кого й що ви будете творити? Плакати? На цьому багато не заробите.

– А я посилкуюсь придбати марку якої-небудь інвалідної артілі…

Концов допитливо глянув, але так само продовжував рівним голосом:

– Не з вашою вдачею. Ви пропащий чоловік. Мені шкода Олі. Якщо у вас стане совісті вести її до загибелі, то я…

– Дивлячись, що називати загибіллю.

– Я називаю вас.

– А я вас.

– Це відомо. Божевільні вважають тих за божевільних, хто не поділяє їхніх думок. Я досі думав, що ви чоловік з тверезим розумом. Коли ж ви не здібні логічно мислити, то запам’ятайте: я не допущу, щоб Оля була ваша. Для цього мені треба сказати на станції тільки одно слово співробітникові ДПУ – й квита.

– А друге слово лишається сказати мені – і з вами й вашими вагонами – квита.

– Ви про що це?

– Про те, що ви розумієте.

– Ви стежите? Думаєте підкопатись? Пане-добродію, не раджу. Програєте. У мене факти, у мене капітал. Краще – мир. Дайте слово, що з цього часу ви не пишете Олі жодного листа, – і я гарантую вам спокій і добробут.

– Живіть краще сами в своєму добробуті, а до нас з Олею не втручайтесь. Такого роду спекуляція складніша, й ви нічого не виграєте. Я й зараз можу з’явитися в ДПУ. Нас будуть судити обох, – хоч, по суті, я не винуватий – ну й що ж? Все одно Оля буде любити мене.

– Ну, ще побачимо, кого вона любить, – зухвало промовив Концов.

– Побачимо!

За півгодини Сергій уже їхав поїздом до нового міста. На чолі йому снували думи важкими хмарами, перед очима – жодної перспективи.

– Скажіть, ви перший раз їдете в це місто? – Несподівано розбила Сергієву задуму елегантна сусідка, що сиділа біля вікна візаві.

– Так, перший.

– І у вас там нікого нема? Ні родичів, ні знайомих?

– Нема.

– Ви думаєте влаштуватись на посаду?

– Думаю.

– Так я й знала.

– Як це ви могли знати? – добродушно посміхнувся Сергій.

– Отак, дивилась на вас і читала.

– Он як! Ви значить – фізіономістка?

– Так. До певної міри я можу нею бути.

– Цікаво мати таку сусідку. Так ви прочитайте, що взагалі доля пише для мене.

Фізіономістка охоче погодилась. Вдивлялася в обличчя, розглядала руку.

– У вас лагідна вдача. Кохаєтесь у мистецтві. Маєте якийсь мистецький хист, навіть здобудете славу. Між іншим, ви переживали, чи то, ще маєте пережити в своєму житті якусь катастрофу, а поза цим життя пройде тихо й щасливо. Жити будете довго, одружитесь тільки раз…

Сергій посміхнувся. Він не вірив у ворожбу, але тут випадково збігалося так, як було і як мусило бути. Безперечно, він одружиться з Олею. Й життя їхнє буде щасливе. У його є хист, буде слава. Катастрофу він уже пережив. Перспектива стала чіткою й прекрасною. Відчув такий прилив енергії й утіхи, що вже замало стало весело балагурити з сусідкою. Він мусить поділитися з Олею. Розклав для писання папір.

– А я знаю, кому ви хочете писати? – промовила фізіономістка.

– Кому?

– Їй.

– Правильно.

– Цікаво, яка ж вона?

– О, вона найкраща з усіх людей і з усіх жінок.

Перше Травня. Шумливо-весняні потоки розлялися міськими вулицями. Прапори, як натовп червоних вітрил, пливли над хвилястою поверхнею. В повітрі співи, музика. Небо раздирав клекіт залізних орлів. Все стреміло до якогось центру, кружляло, кипіло, як у коловороті.

Сергій пригадав маніфестації перших днів революції. Тоді й він плив у бурхливому морі, повний віри й ентузіязму; тепер – відкинутий хвилею на засмічений беріг. Протискався попід стінами поруч зі спекулянтами, люмпенами та всякими іншими покидьками революції. Не то з докором, не то з іронією дивився на робітничі лави.

Нема неба святного, немає див чарівних, – відкрились простори холодної матерії для розуму й серця людського. Кожну промову тепер Сергій розцінював, як дипломатичний хід до кар’єри, або вислугу перед начальством з-за шматка хліба. Механічно вигукували сотні «хай живе», механічно покривало їх тисячне «ура».

Навіть серед молоді він не бачив того революційного запалу – був лише спорт. У спрощенні цієї молоді Сергій вбачав деморалізацію.

Ось миршавий юнак на правах товариства обійняв товаришку-красуню. Його зір плотоядно-масний, він забув маніфестацію й світову революцію, – а в її вицвілих очах – утома, байдужість.

Он дівчина, з обличчям кольору гороб’ячого яйця, фамільярно спирається на плечі двох товаришів і голосом гермафродита оповідає про роботу серед піонерів…

Червоні прапори, червоні стрічки, червоні вбрання… «Я боюсь, що червоний колір у нас скоро стане анахронізмом», – хотів сказати Сергій, але, обвівши поглядом своїх сусідів, не зваживсь.

Він був абсолютно самітний.

Коли розплився в гирла вулиць натовп – на сірих тротуарах лишались потоптана зелень, лушпиння, недокурки… Тоді зустрівся Сергій віч-на-віч зі своєю творчістю: «Пиво б. завода Шульц», «Ресторан Ренесанс – вечорами циганський хор»…

Поодиноко блукали, як сновиди, власники та одвідувачі цих закладів. Золоті зуби, фарбовані коси, губи, обличчя – або висмоктані як цитрина, або оздоблені товстим шаром лою…

– Мої пани! – посміхнувся Сергій і відчув, як до краю спустошилась його душа.

Для чого йому життя? Колись вірив у кантовську вищу мораль, потім сам знайшов був мету в громадській праці, а тепер – carte Blanche.

«Carte Blanche»? – вловив себе й посміхнувся. Власне, для нього тепер два ходи; або лишитись наймитом на послугах у непманів, або ж… вийти за межі буття.

Сергій серйозно задумався над останнім ходом. Враз метеором – нова ідея. Він може ще відродитись. Стати перед судом і відкрити до глибини своє єство. Невже він не заслуговує на право громадянства? Дайте працю, здорову творчу працю – він буде тягти її як каторжний.

І ввечері Сергій рішуче ступив до вокзалу. Він попрощається з Олею й піде.

Несподівано назустріч.

– Кость Якович, ви?!

– Катерина Яковна? А ви як сюди?

Привітались, як найближчі приятелі. Катерина Яковна приїхала, щоб закупити деякі медикаменти та приладдя. Коли довідалась, що Кость Якович збирається їхати, щоб віддатися в руки суду, вона занепокоїлась.

– Не бійтесь, Катерино Яковно, – заспокоював Сергій, – я буду вам вдячний все життя й ніколи не дозволю собі вас видати. Я хочу, нарешті, бути самим собою. Прошу, ось ваші документи.

– Для чого це? Я зовсім не боюся за себе. Але ж чи усвідомлюєте ви цей крок? Давайте поміркуємо тверезо. Ви загнаний, ви в одчаї, але хіба це вихід?

– Так, Катерино Яковно, – вихід. Я йду цілком свідомо й спокійно.

Він дійсно був спокійний. Катерина Яковна нервувалась, упрохувала – нарешті на її очах заблищали сльози.

Сергія шпигнуло це співчуття. Вирішив одклясти виїзд та й з’ясувати доцільність такого кроку.

Обоє приїхали з вокзалу в готель.

– Костю Яковичу, це не ексцентричність. Ви мені дорогий. Ви тільки зрозумійте, ви носите ім’я мого брата. Його розстріляли денікінці. Єдиного брата. У мене нікого немає більше. Мого чоловіка розстріляли більшовики, нізащо! Після розстрілу його виправдали… Виправдали!..

З очей її бризнули сльози. Вся здригалася в конвульсійних риданнях і як крізь бурю прорвалось:

– Стьопа!.. Мій Стьопа…

Вона підвелась:

– Костю, дорогий! Ви хочете піти, щоб після смерти вас виправдали? Не йдіть, благаю. Я хочу думати, що в мене є брат. Я зовсім самітна.

Сергій чуло взяв за руку. Його нерви були напружені. Враз щось, як струна, йому обірвалось і затремтіло болісним скимлінням.

– Бідна! Мені шкода вас. Я розумію. Я може ще більш самітний… Мене не приймає ні земля ні небо. У мене – ні кляси, ні родини, ні ймення, ні сестри…

– Брате!

І вмить вона втішила його братерським поцілунком.

…Коли ж за вікном дрімала вулиця, Сергій у затінку ночі голубив Катерину Яковну, як мрію. Вкипали горюче вуста, нечутним шепотом розливався екстаз:

– Стьопа!

– Оля!..

Оля кілька день кипіла ненавистю, як довідалась про нові підступи Концова. Вона мусіла десь розкидати вогонь, щоб не спопелити саму себе.

Концов не з’являвся. Тоді Оля написала йому листа.

«Якщо ви привикли купувати любов по ціні коров’ячих туш, то я вам раджу змінити лише марку вашого підприємства – й ви будете її мати. А щодо загроз проти Сергія – то я застерігаю – вони стосуються більше вас самих. Зараз же поверніть мені його листи».

Оля відчула заспокоєння, лише як її малий браток Вітя зник з листом за дверима. Вона була певна своїх сил, – її загрози – не іграшка. Вона спокійно віддалась на волю почуванням. Нехай рік, нехай ще два, а Сергій нарешті виб’ється на широкий шлях, і тоді в щасливому житті вони винагородять себе за всі попередні прикрості долі.

Оля зважилась терплячи ждати, поки випогодиться на її обрії. Взагалі, вона звикла терпіти. Її тепер не зачіпало льодяно-мовчазне ставлення батька, не дошкуляли докори матері – хоча з часу відомого інциденту з ножицями ці докори стали більш механічні аніж злосливі. А після того, як Оля прошпилила матір очима, як блискавкою, Поліна Павловна перестала глузувати з її нареченого «орангутанга».

Навіть Зоя прикусила язика, а малий Вітя цілком перейшов на Олин бік. Вони спільно робили лекції, читали книжки, бавились, а під час своєї відсутності Оля мала адвоката – Вітя огризався за Олю перед батьком, матір’ю, Зоєю. Оля дуже полюбила цього маленького приятеля, бо крім його у неї не було нікого в цілому місті.

– А Шура дуже розсердився, – конспіративно сповістив Вітя. – Зразу порвав твого листа, а потім поклав шматочки на столі й став писати тобі.

Оля розгорнула чималястого аркуша.

«Дуже дякую за попередження. Звичайно, я й без цього знав, що ви оголосите мені війну. Але, дозвольте повідомити, ваші набої рвуться „за полем поражения“. Я тут неповинний. Вас кепсько поінформовано. Як хочете мати дійсне уявлення про стан речей – треба поставитися критично й до слів того, кому ви так безмірно довіряєте.

Коли хтось хоче вас вигідно продати, то не називайте це „купівлею любові ціною коров’ячих туш“. В ту хвилину, як і зараз, мені тільки шкода вас. Ви жертва. Я трохи більше за вас знаю життя і знаю людей. Вашого „товариша“, чи як ви його називаєте, я зрозумів з першої зустрічі, а остання сутичка тільки ствердила справедливість моїх спостережень. Я міг би багато дечого вам викрити, але бачу, що моя послуга стає на перешкоді вашого „щастя“. Даю слово, що від цього моменту найменшого втручання мого у ваші справи не буде. Тепер я хочу тільки попросити у вас пробачення за попереднє втручання, й з’ясувати його природу.

Досі я вас знав за надзвичайно хорошу, скромну й справедливу людину, і тим ви мені стали дорога. Я вас дуже поважав. І от, я побачив вас на краю прірви. Я сказав собі: „Твій моральний обов’язок за всяку ціну врятувати її. Вона ще наївна, молода, вона не бачить…“

З цієї причин і у мене його листи, його адреса й моя пропозиція йому виявити перед вами його дійсне обличчя. Повертаю вам листи й шлю вам своє тисячу-тисяч – вибачте!

Від душі зичу, щоб ви були дійсно щаслива, а в нещасливу годину не забувайте, що є на світі готовий до ваших послуг – Ол. Концов».

– Ну, за це вже дякую! – проказала собі Оля, сміючись, але поруч з цим відчула, як просякло їй у груди якесь роздратовання на саму себе.

– Вітя, підемо на город? – перекричала свій внутрішній голос.

За чверть хвилини вона вже обливалась потом, підсипаючи картоплю на батьківському клапті города. Вся увага була в процесі роботи, і зденервований організм вбирав як живний нектар – сонце, відмолоджувалась кров, росли м’язи.

Вже сонце, підпаливши край неба, склало офіру робочому дневі, як Оля поверталася з города. Повз неї проходили зі струментом теслярі, заляпані мулярі, вантажники… І Оля почувала себе спорідненою з цією робочою сім’єю. Вона має святкувати відпочинок разом з ними, вона має право на життя… Безперечно, вона відродиться.

Незабаром стануть певно в життя, горді своєю вірною любов’ю.

Неначе вранішнє сонце – розцвіла Оля щастям, коли вдома застала листа…

І раптом:

«…Ми сиділи одинокі, вигнанці світу. Були щирі й близькі, як брат з сестрою. Я не стямився, як наші вуста зіллялися в братній поцілунок… А потім… вона стала мені за жінку…»

Оля швидко відкинула листа. Зблідла, як висохлий степ. За завісою братерства – Сергій розпутник? Сергій зрадив?

Це та страшна хвилина, що її Оля інтуїтивно сподівалась. Вирок вже давно був у неї випечений хрестом на руці. Дві пилюлі морфію зберігались, як емблеми, що повинні уквітчати їхню любов.

Як з-під удару ножа, криваво бризнуло з грудей:

– Навіки втеряла любого, хорошого Сергія.

І руки рефлекторно простягалися до отрути. В цей час, підстрибуючи, в кімнату вбіг Вітя.

– Бачиш, скільки для тебе в полі нарвав квітів!

Здержуючи ридання, Оля вибігла на двір. Тікала міськими вулицями від камінного натовпу, від крику, від життя…

Скам’яніло зупинилась над кручею.

Сонце згасло. Насували примари. На синьому небі зірка запливала туманною поволокою.

Сергій був під перехресним вогнем. Він втеряв рівновагу, сон. Між ним і Олею повстало щось чорне, болісно-гнітюче, якийсь упир, що висисав йому кров і почуття. Сергій втеряв мужність. Він не договорював.

Оля догадувалась.

«…Благаю, хоч момент будь щирий. Чи ж любиш ти мене?..»

«…Ти не розумієш, яка я покинута, самітна. Ти може ніколи не зрозумієш…»

«…Ах, як хотіла б я, щоб хтось могутній стер цю чорну сторінку наших відносин, щоб, повернув мені давнього, хорошого Сергія…»

А поруч Катерина Яковна.

«Любий Костю! Ти завжди в моєму серці залишишся рідним братом. Ти надзвичайно хороша і щира людина…»

«…Я живо відчуваю твій подих, твою ласку…»

Сергій сам ще свіжо відчував солодкий сік її вуст, гарячий тиск її оголених рук. Марив нею самітними ночами.

І от однієї ночі Сергій побачив їх обох. Він лежав безвільний, а Катерина Яковна хірургічним приладдям витягувала йому серце з грудей. Поруч стояла Оля, бліда, з жахом в очах.

На ранок Сергій рішуче розірвав листи Катерини Яковни, а Олі написав одверто. Він зараз нічого не почуває до неї – стомився від переживань. але знає, що незабаром прийде хвилина, коли готовий буде добути її крізь ножі, крізь полум’я.

Написав і заспокоївся. Нарешті він одігнав чорну потвору. З певністю очікував хвилини, коли виправдає любов’ю слова.

Тим часом щовечора Сергія заїдала самотність. Тікав на людні вулиці, на бульвари, в кафе… Всюди тинявся одинокий, непомітний, безідейний, безбарвний. Заздрив на тих, що мали громадської нагрузки на двадцять чотири години, заздрив на ті білі пари, що зогрівали прохолоду ночі жаром грудей, проймали пітьму блиском в очах.

Він самітний.

Одного вечора, після кількагодинної прогулянки бульваром, Сергій сів на лавку. Не було опертя ні для думки, ні для ока. Враз на сусідній лавці проти ліхтаря помітив на диво знайоме обличчя. Наблизивсь до лавки й лише вловив усмішку очей – скрикнув:

– Фізіономістка?

– Фізіономістка. Ну що, справдилось моє пророцтво?

Така була зав’язка, а потім Сергій прогуторив цілий вечір. Щоб розпізнати ближче фізіономістку, він прикинувся ловеласом. До кінця вечора Сергій уже грався її косою, брав за талію… І в той момент, як мав остаточно кваліфікувати її, наблизившись до вуст, – фізіономістка раптом випросталась тигрицею:

– А та, найкраща з усіх жінок? Ех ви, мужчини… Або ви поцілуєте й ми більше не зустрінемось, або будемо хорошими знайомими.

Сергій засоромивсь. Він з’ясував мету свого поводження й запевнив:

– Я ніколи не полюблю другої…

– Полюбите! – жагуче шепнула йому в уста фізіономістка й зникла.

Сергій відчув, як той шепіт збурив йому кров, як раптом він зненавидів фізіономістку…

Другого вечора Сергій уперто шукав фізіономістку по всіх вулицях і бульварах. І знов несподівано вгледів її на тій самій лавці.

– А ви знаєте, що я приходив до цієї лавки вже кілька разів?

– Я знала, що ви будете мене шукати, й вийшла.

Сергія обурила така впевненість.

– Так знайте, я шукав вас для того, щоб поцілувати.

– Ви можете мене поцілувати тільки раз. Раз назавжди, – промовила романтичним патосом.

Сергій безцеремонно підступив. Враз фізіономістка закрилась руками й голос їй упав:

– Хіба й ви легковажний? Невже заради паскудного поцілунка ви здатні проміняти добрі товариські відносини? Ах, якими можна бути друзями! Це ж прекрасніше за любов. Так мало в житті прекрасно-чистого. Люди такі легковажні. Крихту волі, крихту свідомості – й можна викристалити прекрасніший перл, якого ще ніколи не знало життя. Його ніколи не породжувало кохання. Один необачний крок – і вже ніколи не відродити чистоти відносин.

Вона підвела надхненне обличчя й захоплено промовляла, вдивляючись широко-відкритим зором у глибінь ночі.

Сергій зачарувавсь: пророчиця Тірца…

«„О, як я хотіла б, щоб хтось могутній зітер цю чорну сторінку наших відносин“, – пригадав з аналогії: – Але, чи ж знає Оля цей кришталево-прекрасний ідеал дружби? О, безперечно, фізіономістка вище Олі. Вона пророчиця людського щастя, художник прекрасного ідеалу… Ніколи не сподівався зустрінути в ній таку високоідеальну жінку. О, божественна Тірца!»

Той вечір вони сиділи одно поруч одного повні екстазу, мрій, поривань до зоряних світів, і не ворухнувся жодний нерв стати.

Вранці Сергій не пішов на працю. Як же підло було б після надхненного піднесення внизитися до ілюстрування тексту: «Щоденно свіже м’ясо з міської різниці»…

Сергій побрів назустріч сонцю, вітав волошки й пахучі медові гречки. Радий був обійняти всесвіт, затопити повіддю рожевих мрій…

Коли ж повернувся, місто зразу закричало тисячами голосів ріжноманітних потвор цивілізації, вітрини магазинів презирливо дивились на його маленького, сірого…

Враз перед Сергія з магазину вийшла Тірца. Пішла вгору в супроводі сивого інженера. Тірца граціозно балансувала в білих капчиках, в білій шовковій сукні й білому брилі. До неї не по-батьківському притискався інженер. Він ніс галантерейні пакунки, й Тірца вдячно схиляла в його бік голову.

– Наволоч! – вирвалось у Сергія. – Так ось чому вона не хотіла, щоб я її проводив?

Зате тепер провів мстивим поглядом до самого будинку, де Тірца зникла разом з інженером.

Увечері Сергій зустрів Тірцу на місці де умовились. Взяв грубо попід руку й мовчки повів. Коли опинилися в глухому місці, промовив:

– Сьогодні я вас поцілую.

– Я певна, що ви цього не зробите.

– Ні? Ось вам. Що ви після цього скажете?

– Нічого я вам не скажу. Це тільки гра.

– Гра?

Він пожадливо впивався в губи, в очи, груди… Тірца поривчасто дихала, вгиналась тремтючою лозиною, шепотіла:

– Це нічого…

Була чаруючи приваблива, як сон. Вона безмірно краща за Олю. Правильний ніс, еластичні гадючі обійми…

Солодкий гріх! І вони сплелися, впившись одно в одного, як двоє зміїв.

– Ну, а тепер ми розійдемося назавжди.

Тірца мовчала…

– Прощавайте!

– Пожди… Я хочу ще сказати.

– Краще мовчи. Я все одно не повірю тепер ні одному твоєму слову.

– Ти й раніше так ставився до моїх слів?

– На жаль, я учора повірив тобі, а сьогодні я зневажаю тебе разом з собою.

– Я не брехала. Я так думала…

– А я так думаю, що це були дипломатичні віхи по дорозі в соіtus.

Тірца мовчала, потім схилилась лицем у траву й заридала.

– От. Я думаю, що й твій плач – штучна гістерія, яку ти не раз учиняла своєму інженерові.

Тірца злякано підвелася.

– Взагалі, з сьогоднішнього дня ти для мене – плювок. Більш ми не зустрічаємось.

Тірца стала навколішки, цілувала Сергієві руки:

– Костю! Котику!.. Вийди взавтра… Я благаю… ти про все довідаєшся…

– Добре! – принизливо кинув Сергій, вирвав руку і зник у пітьмі.

Але другого вечора він вийшов.

– Скажи, ти хоч крихотку мав доброго почуття до мене?

– Мав. Багато мав. Я навіть починав вірити, що ви морально мене підіймете, а вийшло, що ви сама мерзенна торговка душею й тілом. Від дотика до вас я став гидкий сам собі. Я не можу простити собі, що був момент, коли я протиставляв вас їй.

– Ви їй напишете про це?

– Я написав. Я завжди їй пишу про все.

– І вже послали?

– Ні, лист у мене.

– Ви зможете прочитати мені це місце?

– Це для вас не дуже приємно буде.

– Це буде для мене остання приємність.

– Гаразд! – згодився Сергій.

Вони зайшли в окремий кабінет кафе.

«…А виявилось, що ця свята женщина – звичайнісінька полюбовниця якогось інженера, – кінчав Сергій. – Я певен, що ти не надаси цьому такого значення, як попередньому інцидентові. Після тієї віри в дружбу – це була звичайнісінька гра, щоб виявити обличчя цього типу…»

– Падлюко! – скрикнула обурена Тірца. – Ви хитросплетінням хочете замаскувати свою підлу істоту?! Ви називаєте це грою? У кого загорілися очи божевільним упоєм? Хто кусав мені груди? Я б доказала їй – вашій любові. А він ще величається своєю щирістю. Мені противно дивитись на вас.

Сергій, загорнувши листа, встав.

– І ви пошлете?

– Пошлю.

– Ви не маєте права, – скрикнула Тірца з новим приступом люти. – Ви ображаєте мене. Ви мусите зараз же повернути мені цього листа. Плюгавити мене перед якоюсь міщанкою?! Не смій!.. Порви, або я перегризу тобі горло. Ти не мужчина, ти не маєш свого «я». Я буду кричати, я покличу мужчин – хай розсудять.

Сергій озирнувся. Вже й так біля їхніх дверей стояло чимало людей. Роздробивши листа, Сергій кинув Тірці в обличчя його, й кулею врізавсь у натовп.

Через день Сергій уже сміявся з цієї пригоди. Він відновив листа й дописав останнього інцидента. Тільки ж повернувся від поштової скриньки, як біля ганку до нього підійшов хлопчина:

– Ви товариш Мироненко?

– Я – Мироненко.

Хлопець ткнув пакета й вибриком зник за ріг. Пакет був товстий, загадковий. Глянувши на підписа, Сергій іронічно посміхнувся: Тірца.

Лист починався тоном закляття пророчиці. Любов – не вічна. Настане хвилина, коли він буде покинутий і тоді відчує себе обікраденим до дна душі. Він не має власної скарбниці, не має власних таємниць. Мусить їх берегти. Її останнє прохання – зберегти в таємниці чистий спогад про їхні відносини. Щоб зрозумів її – вона розкаже про себе. Це мала йому переказати вчора.

Так, вона полюбовниця інженера, навіть двох інженерів, вона вже з останніх років гімназії – полюбовниця, бо вродилася красива й бідна. Вона все життя своє – полюбовниця, але їй дано розуміти й відчувати життя глибше. Вона плекала в своїй фантазії велику дружбу, велику любов, – хоч ніколи її не знала. Тоді трапився він – закоханий ідеаліст. І перше її бажання було вкрасти чужого раю. Вона вкрала…

– Гістеричка! – промовив Сергій і, недочитавши листа, злісно затопив його шматки в помиях умивальної миски.

«Ти не надаси цьому такого значення… це була… гра…»

Там «братерське почуття», тут «дружба», «гра»… Хто ж, нарешті, Сергій?

«Я міг би вам багато дечого викрити», – пригадався лист Концова.

І Оля, приголомшена, знечулена, шукала зустрічі з Концовим. Кілька разів вона його бачила в компанії ділових непманів, раз з елегантною жінкою. Врешті зважилася зайти до нього на кватирю.

Концова не було. Оля лишила записку. Другого дня вже одержала відповідь: «Буду очікувати о 7-й вечора».

О 7-й Концов очікував на Олю разом зі столиком, збагаченим фруктами, пундиками та парою чарочок. Оля одмовилась од угощення й зразу перейшла до питання, що її цікавило.

– Що ви знаєте про Мироненка? Що він за людина, на вашу думку?

Концов озвався ображеним тоном:

– Мироненка? Я не знаю, чи варто мені говорити про його після того, як мені висловлено повне недовір’я… а врешті, коли вас цікавить – я скажу. Я в цьому не зацікавлений, а вам, можливо, буде на користь. Мироненко. Так. Я певен, що й ви не знаєте його дійсного прізвища. На мою думку – це тонкий дипломат, шантажист вищої марки. Я інтуїтивно відчув його істоту. І от уявіть собі… ми зустрілися з ним на вокзалі. Зараз почав про вас… Як живете, як виглядаєте, чи не зраджуєте…

– Так запитав?

– Так, так, так. Думаю, – помилився. Він щиро її кохає. Коли раптом: «Ну, а як вона вам?» Кажу: «Оля мені дуже подобається. Це незвичайного розуму людина, це втілена наївність і чистота». – «Так, – каже, – такий крам на ринкові ідеалістів дорого цінується». Я обуривсь… «Як ви можете так цинічно висловлюваться про людину, що її любите?» Він зареготавсь: «А ви з чого це взяли, що я її люблю? Я тільки думав любити». – «Тоді для чого ви переписуєтесь, для чого дурите дівчину?» А він нахабно: «Ви ж людина комерційна. Власне, я й думав серйозно про це з вами поговорити. Я приручив одну з дикіших арабську коняку. Вам це не вдалося – прошу купити. Ваша ціна?» Я нестямився від обурення. Я схопив його за груди: «Або ви припините з цього моменту листуватися з Олею, або я зараз же вас одправлю в ДПУ, як шантажиста». І він, мерзота, в той же момент вигадав на мене історію зі спекуляцією. «А Оля, – каже, – то така наївна овечка, що щоб ви їй про мене не казали – то піде на гірше тільки вашій репутації… Запевняю, про це я потурбуюсь…»

Оля під час монологу Концова то блідла, то зеленіла. Потім тремтючими руками закрила обличчя й прожогом кинулась до дверей. Раптом ударилась головою в одвірок і впала на долівку в конвульсійних риданнях.

Концов перелякався. Він розбив карафку, поки зміг налляти шклянку води. Врешті йому пощастило посадити Олю на ліжко. Тоді він так само, як і воду, майже силоміць, влив їй чарку вина.

Гостро-зворушливий струмінь розбігся по тілу. Голова наллялася оливом. Оля не плакала.

– Дайте мені ще. Ще…

За кілька хвилин Оля відчула, як плинна маса пов’язала їй ноги, руки, а груди зчавили отруйно-тяжкі випарини. Хотілося скоріше задихнутися, захлинутися в плині. Оля жадібно пила щось нудно-солодке поруч з задушливо-гірким.

А навкруги тіні, тіні, вогні… Хаос…

Другого дня Оля прокинулася розбита, безвільна.

Мати стримано картала:

– Ну добре, що це в Шури… А якби це в когось? Хіба ж можна дівчині так поводитися.

Трохи згодом з’явився й Шура. Він турбувався про здоров’я й самопочуття Олі.

– Тепер тільки одно може мене прив’язати до життя, – казала Оля, – але почуваю, що цього ніколи не буде. Я хотіла б вчитися.

Шура серйозно замисливсь.

– Я вам допоможу. У мене є деякі зв’язки…

Оля вдячно глянула Концову в вічі. На цю тему вони говорили одного дня, другого й десятого.

Тоді Оля одержала від Сергія:

«Я певний, що ти нічого не будеш мати проти моїх розваг. Це переважно – тупоумні міщанки. Граючися з ними, я щораз упевняюсь у твоїй інтелектуальній і моральній величі…»

В Олі, здавалось, не озвався жодний нерв. Здерев’янілими руками поклала листа до великої їх колекції.

Увечері знов був Концов. Щось багато говорив. Оля зрозуміла його лише тоді, як торкнувся вусами її руки.

– Станьте мені за дружину. Клянусь вам. Ви будете користуватися всіма правами незалежної жінки. Ми цієї ж осені переїдемо в Москву, ви будете вчитися. До ваших послуг моя рука товариша. Навіть більше. Я радий бути вашим підданцем – тільки ви б були щаслива.

Оля болісно посміхнулась.

Пригадався реєстратор з біржі праці. «Не продасися – не будеш мати посади».

Вона тихо кивнула. Звістка ця пробігла променем в очах батьків. Поліна Павловна од несподіваної втіхи розридалась.

– Доню моя… Олюсю!

Микола Васильович не до речі поцілував Олю в лоб:

– Ну, що ж… Живіть… З Богом… Благословляю…

Почалось інтенсивне готування до весілля. Од ранку до ночі в кватирі Ярових гарчала машиною швачка Поліна Павловна й Зоя валилися з ніг від утоми. А Оля ходила безучасна, анемічна, неначе все це не стосувалося її.

– Ось бач, які я для вас образи купила в нашої генеральші, – захоплено промовила Поліна Павловна.

– Я вінчатися не буду.

– Як? Ти знов за свої примхи?

Оля байдуже одвернулась і ніби не чула тих гістеричних вигуків, що бурею звихрилися за її спиною.

Примхи. Чи багато їх у неї лишилось? Усі вони розійшлися як омана. Це єдина з багатьох, що в неї Оля твердо вірувала: немає ні бога, ні чорта, ні душі.

Згодом Олю оточив цілий штат під’юдників з жінок. Оля роздратовано скрикнула:

– На чорта мені ваші святощі, ваша церква, попи, як життя – чорне, брудне, як та біржа.

– Ну, що ви скажете? – звернулась Поліна Павловна за підтримкою до Шури.

– На мою думку… Оля права.

Галас ущух. Поліна Павловна не могла не погодитися з авторитетним словом Концова.

Запис у загсі запивали вином. Було бучно, галасливо. Концов погордливо чокався з гостями й іскристими очима озирався на Олю.

Поліна Павловна масним поглядом благословляла заручену пару. Трималася статечно. Микола Васильович був говіркий, сміявся до речи і не до речи, майже після кожного свого слова.

Оля ж сиділа бліда, мовчазна, як мармурова постать. Потім від вина їй щоки поволі починали жевріти, на устах з’явилася крива посмішка. Її смішила церемонія чокання, тости «за вірну любов і щасливе життя»…

Враз, серед галасу в дверях побачила постать Сергія. Він обріс на виду, лахмітний, змучені очи злякано бігали, як у загнаного звіря.

Оля спалахнула стидом і опустила погляд, але все-таки вийшла з-за столу, й покірливо, як засуджена на кару пішла слідом за постаттю в двері. Вона обійняла порожнечу пітьми й заридала розпачливою безнадією смертника.

Того вечора, як і дальші вечори, Концов пішов холостяком ночувати додому. Щораз у його поводженні з Поліною Павловною пробігало роздратовання, а іноді й грубощі.

– Ви, Поліно Павловно, в своєму домі не мати, а яка-небудь безмовна судомойка Гапка, – чула за стіною такі вирази Оля.

Але з нею Концов був запобігливо-лагідний. Кожне Оліне слово, кожне бажання він попереджав улесливою усмішкою. Безперечно, вона вільна в своїх бажаннях. Кожне її слово – закон.

Проте, Поліна Павловна кожного дня нагадувала Олі, що вона жінка Концова й повинна подбати про свої обов’язки. Шура витрачається на обіди в ресторанах, на швачку, на прачку.

Оля затирала такі розмови. Нарешті Поліна Павловна рішуче заявила:

– Або переходь до Шури, або йди куди хоч. Ми не будемо годувати тебе до сорока років. Тут не знаєш, як утримати малих, а ще й ти на наші плечі. Шура на твоє утримання нам не дає.

Оля ще не вирішила остаточно – куди їй іти, як Поліна Павловна ввечері заявила Шурі:

– Оля хоче перейти до вас. Сьогодні скаржилась мені, що їй сумно сидіти цілий день без вас.

– Олю, правда? Я дуже радий. Ти побачиш, які я меблі сьогодні купив. Кажуть, надзвичайно вигідно.

На цю ніч Оля перейшла до Концова. Вона вже привикла до його ширшавих поцілунків, до важких обіймів. Сьогодні, на сімейному ліжку, з льодяною байдужістю зустріла його буйний запал.

Враз дикий рик розбудив її з омертвіння.

– Так ти йому віддалася?! Сволоч!

І з пітьми, з громовим блиском упали вдари Олі на обличчя, на груди… Оля хряснулась об залізо й висковзнула, немов ранений трусик з обіймів полоза. Але врятуватись було неможливо. Вона була в тісній клітці.

Причаїлася в темному кутку, вся тремтіла, сподіваючись кожного моменту наскоку, а з її розбитої брови спадали каплями чорні, криваві сльози.

З часу інциденту з Тірцою, Сергій почав шукати дружби з чоловіками. Блукаючи в ріжних закутках міста, йому не трудно було зав’язувати знайомства. Це були переважно плаваючі уламки старого корабля мистецтва: парикмахер – артист театру мініятюр, швець – колишній вихованець французької художньої академії, рахівник – поет Ероса, вантажник – колишній режисер мандрівного театру…

Скоро вся компанія перезнайомилась між собою і майже щовечора зустрічалась на богемські бесіди у кого-небудь на кватирі, або й у шинку під вивіскою «Їдальня». Тоді розгорались дебати, виносилися присуди недоречностям сучасного.

– Театр мініятюр, на мою думку, – найпопулярніша галузь мистецтва, я сказав би, найпотрібніша в наш час. Це був би свіжий струмок у нашій затхлій атмосфері. Публіка стомилась, а вони годують її політичною чортовщиною… Я пам’ятаю, як бувало виступаєш…

– Н-да! Сатира потрібна. Гостра сатира. Таких каторжних часів не знало й середньовіччя. Театр у загоні, література в загоні. У мене самого лежить уже дві збірки поезій, – а попробуйте видати.

– Візьміть ви наше сучасне малярство, оце шукання революційної форми… Та це – варварство. Вже коли європейське малярство далі Мане не пішло, то…

– Ну, ви забуваєте про сюрреалізм в Європі, – кинув своє слово Сергій і надзвичайно здивував товаришів.

Сюрреалізм? – такого не чули.

Вже першого вечора Сергій виявив свою широку ерудицію в малярстві й свій талант. Він написав надзвичайної глибини символічну картину «соціялізм», але варварство не змогло його оцінити.

Дальші вечори Сергій розмальовував приятелям сюжети нових своїх картин, які не жили на полотні тільки через те, що нема збуту.

– Так, так. Нема буржуазії – нема й мистецтва.

– Ні, я вірю – в потенції є мистецтво й буде мистецтво.

– Правильно. Воно виявиться нашими талантами. За талант Костя Яковича.

– За талант!

– За талант!..

– Товариство! Чи ж знаємо ми, хто такий справді Кость Якович? Він надзвичайно скромна й скритна людина. А це вже й є благородна риса характеру великої людини. Однак, мені ще пощастило витягти у Костя Яковича кілька мимовільних зізнань, і тепер я глибоко переконаний, що Кость Якович – зовсім не Кость Якович, а справжнє його ім’я красується на картинах паризької виставки…

– Слава! За успіх на паризькій виставці!

– Слава!

– За успіх!

Сергій завжди одмахувавсь од свого таланту й успіхів, але так скромно, що не трудно було переконатись, що справжнє його ім’я лунає по всій Європі.

В приятельській компанії ореол Сергія розцвітав. Це стало його рідною стихією й життям. Потрібно було готуватись на кожний день до диспуту, щоб перемогти опонентів, – вести тонку дипломатію, щоб лишитись на височині своєї слави.

Поволі Сергій став погордливо дивитись на приятелів. Таке поводження якраз личило генієві. Захоплення ним перейшло скоро й до жінок (законних і незаконних), що стали неодмінними атрибутами «богеми».

Тепер, після Тірци, Сергій знав ціну жінкам і ціну їхньої дружби – всі дороги ведуть до Риму. Сміючись в глибині з жіночої дипломатії, на практиці Сергій був сумлінним виконавцем їхніх жадань. Чому не поглумитися з нікчемних істот, які того варті?

О, як незрівнянно вище стояла від них Оля?

Сергій написав їй про це листа.

Він задихається в міщанській атмосфері. Тільки надія й тримає на світі. Скоро його матеріяльне становище окріпне, вона переїде до його й тоді по-людськи житимуть. А тепер він розважається з міщанками. Звичайно, хіба ж Оля могла інакше поставитися? Оля його розуміє, Оля його гордість.

«Ти вільний у своїх бажаннях і вчинках, усе, про що ти пишеш, ще недавно могло паралізувати мене жахом незрозумілого, але сьогодні я тебе всього розумію й не жахаюсь.

О, ти не знаєш, яка я тепер стала доросла. Тебе я не осуджую… Цілую мого хорошого, далекого Сергія, мою мрію. Прощай».

І Сергій ще погордливіш почав ставитись до жінок, ще певніше підкреслював, що він таїть у собі велику таємницю. Він – загадкова романтична постать. Ще більше схилялись до нього серця жінок, і більше ними жонглював Сергій.

Одного разу він зайшов до парикмахера, щоб спільно з ним одвідати «богему». Парикмахера не застав, але його радо зустріла парикмахерова дружина Лариса Григоровна.

Це була досить елегантна, як для парикмахерового заробітку, жінка. Сергій у її прищурених карих очах не раз бачив привабливі вогні, але він лишався завжди солідарним товаришеві. Сьогодні ж Лариса Григоровна була одважна, як пантера: лише Сергій ступив крок до порога, вона дико стрибнула й загородила собою двері:

– Як собі хочте – не пущу. Тепер ви в моїй владі. І не сором вам залишати мене одну? Він там цілу ніч буде грати у преферанса, а я повинна нудитись? – Вона стискала Сергієві руки, а погляд проймав безоднею чорного смутку й іскрами ласки.

Сергій докірливо глянув їй в очи. Враз спалахнув, схопив в обійми і, здавалось, летіли обоє з шалом горючого метеору.

Аж несподівано з кухні грюкнули двері. Не встигла Лариса Григоровна підвести голову, як два удари по лиці знову її схилили додолу.

Сергій схопив парикмахера й, здавалось, розітре, як гучний постріл одкинув йому руки. Лариса Григоровна несамовито крикнула. Око револьвера дивилось просто Сергієві в груди.

Увірвалась юрма людей. То були сусіди. Схиливши голову, Сергій вийшов під проводом погрозливих вигуків парикмахера:

– Пустіть, застрілю собаку!

Яка ж брудна історія! Сергій попрямував додому. З лівого вуха його капала кров. На душі гидко.

Кілька хвилин Сергій лежав скам’янілий у своїй кімнаті серед пітьми. Потім згадав про вухо, – засвітив електрику.

На підлозі біля порога лежав лист. Диво, як він не бачив його раніш – поштар, певно, ще з ранку всунув.

«26 вересня о 2-й годині ночі, в лікарні, моя дочка Оля вмерла. Перед цим за кілька тижнів вона вийшла заміж за Концова. Просимо не присилати більше листів. П. Ярова».

Сергій прочитав і глянув мертвими очима за вікно. Не міг збагнути жодного слова. Зупинилась думка, захолонула пітьма. Тиша. Тільки з вуха на білий папір: кап-кап. Враз в очи – кривава хвиля. Коловоротом заходила кімната, речі. З грудей Сергія вирвався глухий стогін смертельно раненого звіря.

Поліна Павловна, уздрівши Сергія, розридалась. Замість відповіді на його запитання – вона подала листа.

Почерк Олі. На конверті: «Як навідається до мене Сергій – віддасте цього листа, а коли ні – спаліть».

Затаївши дух, Сергій перебігав очима нервово списану сторінку:

«…Я вірю, що ти прийдеш, і тобі моя сповідь, найпершому, найвірнішому другові.

Я мушу вмерти, бо я зневажена, одурена, в тенетах, бо кохати можна тільки раз. Я вже ніколи не повернуся до тебе, мого любого, але я вирвуся з тенет…»

У кімнату ввійшов разом з Миколою Васильовичем – Концов.

Сергій похапцем заховав листа.

Концов, не привітавшись, крикнув до Поліни Павловни:

– Ви від мене таїли її листа?

– Це лист мій, – озвався Сергій, – і вам до його немає діла.

– Як, мені нема діла? Так запам’ятайте. Коли ви не повернете мені в найближчий час Олиних листів, – всі ваші листи підуть до прокуратури.

– Ваші листи Оля передала мені, – промовив Микола Васильович до Сергія, – і я їх вам віддам.

– Як? – скрикнув Концов, – так ви брехали? Вона не спалила? Ви мусите передати мені їх. Я віддам йому їх лише тоді, коли він поверне мені її листи. Оля моя жінка, я маю право…

– Коли Оля була ваша жінка – було берегти її. А ви загнали її в домовину, – гарячився Микола Васильович.

– Ось, хто загнав її, – показував Концов на Сергія. – Я думав, що вона чесна, а вона така ж потаскуха, як і він.

– Не смійте ображати! – з люттю в голосі підступив Сергій.

– Хоч би пам’яті її посоромилися! – заплакала Поліна Павловна, глянувши на стіл.

Всі озирнулись. На столі була фотографія. Оля лежала в труні. Її вуста на мертво-блідому обличчі біль перекосив у страдницьку усмішку.

Враз Концов прожогом накинувся на фотографію:

– І пам’ять к чорту! Розтопчу…

В той же час до його підскочив Сергій і Микола Васильович:

– Геть, падлюко!

– Мерзота… щоб я більше не бачив тебе в своєму домі.

Поліна Павловна, піднявши фотографію з долівки, плакала навзрид, цілувала обличчя мертвої.

– Я сама винувата… Я сама її загубила…

Випровадивши Концова за двері, Микола Васильович почав виливати своє обурення перед Сергієм:

– Вона мусіла через його отруїтись. І вмерла з синяками на тілі. А що він виробляв, коли вона перед смертю, вже непритомна, згадувала ваше ім’я…

Не багато могли батьки розказати Сергієві про Олю, але він зараз сам глибоко відчував її трагедію. Коли побачив паку власних листів, йому хотілось люто кинутись і всіх їх знищити, щоб і спогад зник. Це були обвинувальні документи в її смерти.

Сергій довго сидів за столом, де сиділа навпроти вона, придушений власним злочином, в напруженому чеканні. Здавалось, ось з’явиться в дверях і привітає його живим голосом. Вона десь є. Вона простить…

Вітя повів Сергія до неї.

Ось за цим рогом «вони» сховались від Зої, ось тут потоком збігав струмок. Висох. Не треба перестрибувати.

Кладовище. Урочисто. Сяє золотом як у храмі. Паленіють клени тисячами свіч. Тихим смутком спадають золоті платки. Барвистим килимом веде доріжка. Тільки шепіт:

«Тихше, тихше… вона спить…»

Як черниця між золотих барв, стояв одиноко чорний гранітовий монумент…

«Тут спочиває Ольга Миколаєвна Концова-Ярова. Народилась… померла…»

Ні, вона жива. Вона вийде зараз з-за тієї каплиці (там сиділи з нею) скорботно-тиха, як осінь, вся в прозоро-блакитному, як небо. Він мусить зустрінути її чистий, щирий…

Враз, немов з землі до нього безліч пожадливих голосів: «Костя… Котик… Кость Якович…»

Немов роблючи закляття перед тічкою темних сил, Сергій вийняв папери, розірвав на безліч пелюсток. Пелюстки відлітали з тихим шелестом і за ним, здавалось, зникали погрозливі голоси.

Він стане самим собою. Він повернеться в своє рідне місто, де лишив образ і віру в майбутнє соціялістичне життя.

Він створить їй свого монумента – він напише образ сучасної загнаної, безвільної, оббреханої, опльованої жінки.

Сергій рішуче підвівся. То був тяжкий сон. Він знову прокинеться в своєму рідному місті. Він має хорошого сюжета і стане великим.

А жовта гілка привабливо – шепотом:

«Мій хороший, любий Сергій…»