«Я б тебе цілував, цілував…»

Я б тебе цілував, цілував

За парканами заспаних станцій,

Де м’яка, соковита трава

Килим стеле до тихих акацій…

Одморгають і зорі своє,

Одгудуть паротяги далекі,

Одинокий ліхтар покладе

Дивний відблиск на ковану рейку.

Поцілує холодний метал,

Розтечеться металом змертвілим,

Сотні тисяч отруєних жал,

Перетнуть твоє стомлене тіло!

Я тебе не люблю, не любив, —

Як не можу любити нікого —

Моє серце під бурю розбив

Синій грім з-за похмурого рогу…

Моє серце спалили вогні —

Горобиної ночі заграви…

Коли зможеш, прости і збагни

Цей паркан, ці акації й трави!

…Може ляжеш гарячим плечем

На крицеву, морожену рейку…

Паротяг закричить, утече

В далечінь незнайому й далеку…

І світанок гарячим мечем

Розворушить забруднені хмари.

…Цілував твоє тепле плече,

Твої очи не сині, а карі…

Збережеш своє тепле плече!

Підеш ти у брудні океани…

День за днем у глибінь потече

Мов алея, мов рівні каштани…

Одійди ж у далекі краї,

Залиши моє тіло прокляте…

(А цілунки, цілунки твої —

Білі голуби, рожі розп’яті!..)

Одійди у далекі світи,

Я самотній, як давня отрута…

Я не смію до хати ввійти,

Де мадонна, де радощів пута…

Одійди ж! Я не бачив тебе,

Я не знаю замучених станцій.

Попіл серця лихий загребе,

Кине в тінь від холодних акацій.