Поневіряння малого Тараса після смерті батька

«По смерті батька, – каже Тарас, – один з моїх дядьків (Павло), щоб вивести мене, сирітку в люде, взяв був до себе, щоб я за хліб влітку пас його свиней, а зимою помагав його наймитові по хазяйству».

Дійсно, як розповів і Павлів син Петро, Тарас не довгий час жив у дядька Павла і помагав у роботі по хазяйству. «Оце було, як окремо, – розповідав Петро, – на зеленому полі309, дак я і Тарас поганяємо волів; орали восьмериком. Як у добру злагоду, дак Тарас і нічого, поганяє, аби ж хоч трохи розсердився – зараз покине і піде у бур’ян, да там «фонтали» (сікавки) і робить. Батько мій, було, підкрадеться до його та й поб’є! Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки у Кульбашів ліс. Той ліс від могили був з півверсти. У лісі з лопухів зробить щитку, щоб сонце не пекло, та й сидить тоді на могилі біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі».

Одне слово: не гаразд було жити Тарасові у дядька, він подякував дядькові і вернувся до батьківської хати. Але тут нове лихо. Мачуха Оксана сподобалася дяку Богорському, і почали вони з ним бенкетувати. «Марусю сліпу, було, вижене з хати, а сама з дяком п’є».

Тоді ото чи з власної волі, – як каже Тарас, – чи з примусу діда Івана, як розповів мені Тарас, пішов вдруге в школу вже до Богорського і «поселився у його, як школяр і робітник». Тут була обопільна вигода: Тарас, живучи у школі, спекався ненависної йому мачухи, а у Богорського з його був робітник, що давав і заробіток, а до того, йдучи до Оксани, він кидав школу на Тараса і, щоб надати йому більшого авторитету і більш прикрепити його до школи, зробив його «консулом».