Чому Маланюк так «полюбляє» Шевченка

Що Шевченко посідає центральне місце у текстах Маланюка, не повинно дивувати. Поет, який проголосив своїми сутнісними чеснотами патріотизм і відданість нації й уважав себе не лише її представником, а й речником, покликаним вести, спрямовувати і викорінювати її вади та прогріхи, не міг не звертатись до Шевченка, національного поета, того, хто став уособленням цієї настанови, особливо ж у межах націоналістичної ідеології… Водночас це відсилає нас до найширшої проблеми у рецепції Шевченка – її різнобічної та мінливої природи. Бо Маланюкове розуміння Шевченка як трибуна не є помилковим, це не просто витвір його ідеології, наслідок концепційних зсувів його покоління. Пророчий голос – реальність Шевченкової поезії… Але навіть і домінуючи, цей голос завжди пом’якшується і переплавляється складнішою загальною динамікою Шевченкового голоса, закладеного у його поетичному тексті та самопрезентації; і ці нюанси ідеологічний порив Маланюка запрограмований ігнорувати або й просто не бачити.

Хоча Шевченко присутній також у поезії Маланюка, і комплексне дослідження передбачає увагу й до цього аспекту, осердя його рецепції Шевченка містяться в есеях та літературознавчих дослідженнях… Однак, поглянувши на діяпазон його інтересів… видно, що тема Шевченка чітко виділяється і стає зіставною з іншими головними представниками Шевченкової (чи не Маланюкової?) рецепції…

Ці есеї, зокрема найраніші, мали здебільша програмову, ідеологічну орієнтацію. Настанова, яку обирає собі Маланюк, не є позицією нейтрального спостерігача або академічного дослідника, хоча певний нахил до академічного тону також помітно, принаймні увидатнюється сенс історії («історіософічність») і те, що ми назвали б тепер культурологічною перспективою: проте він не є літературознавцем ні за освітою, ні за темпераментом. І переважно з більшою або меншою наполегливістю Маланюк артикулює нову націоналістичну ідеологію Дмитра Донцова та його часопису «Літературно-наукового вісника» (від 1933 року – «Вісник»).