Спільне в поетиці Пушкіна, Лермонтова, Шевченка

Тут ми виразно чуємо пушкінський чотиристопний ямб, пушкінські інтонації, високу пушкінську простоту – при повній своєрідності і самобутності поета.

Пушкіна Шевченко любив благоговійною любов’ю, і сліди впливу автора «Евгения Онегина» у творчості автора «Гайдамаків» безсумнівні.

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люди, що одпочинуть,

А я дивлюся і серцем лину

В темний садочок на Україну,

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце відпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря,

Ой, зоре! зоре! – і сльози кануть,

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають,

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

Це той самий настрій, який породив елегію «Редеет облаков летучая гряда».

З глибокою любов’ю Шевченко ставився і до поезії Лермонтова. Для підтвердження цього є ряд прямих свідчень, в тому числі і висловлювання самого автора.

Можливо, в усіх слов’янських літературах не було більших співців гніву, співців обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко.

Незважаючи на велику відмінність світоглядів і поетичних темпераментів, ми бачимо у Шевченка і сліди впливу травестійної манери Івана Котляревського; саме під знаком цього впливу стоїть твір Шевченка «Старенька сестро Аполлона»173.

Увібравши в себе кращі традиції російської й української літератури, використавши творчий досвід таких поетів, як Міцкевич, як Барб’є, як Бернс і Беранже, Шевченко скрізь залишався самим собою – і приніс в українську літературу цілком нові теми й образи.