«И долго буду тем любезен я народу…»

Для Пушкіна вся Русь велика – це всі «язики», всі народи тодішньої Російської імперії. «Нині дикий» – це дуже характерне для Пушкіна слово, він знав, що культура прийде до всіх. Вона й прийшла до всіх у сяйві Жовтня, і в усі ізби, хати, юрти, кибитки, робітничі доми ввійшов Олександр Пушкін, який найбільшу свою життєву заслугу характеризував так:

І довго буду тим я дорогий народу,

Що добрість у серцях піснями викликав,

Що в мій жорстокий вік прославив я свободу

І за упалих обставав.

Відомо, звичайно, що третій рядок цієї строфи спершу написаний був так:

Что вслед Радищеву восславил я свободу.

І це слід пам’ятати, адже Олександр Радіщев був одним із духовних попередників Олександра Пушкіна.

Молодий Пушкін читав Радіщева, він виховувався разом з майбутніми декабристами Пущиним і Кюхельбекером, він приятелював з Чаадаєвим. Мрії про вольність – нехай і невиразні – були тим повітрям, яким дихав Пушкін-ліцеїст. Ось чому його ранній вірш «Ліцинію»132 своїм сатиричним жалом спрямований проти вельмож і проти рабства, от чому кінчається він знаменитими словами – «Свободой Рим возрос, а рабством погребён».

На ґрунті таких настроїв виникає знаменита ода «Вольність» з огненними рядками:

Тремтіть, тремтіть, тирани світу!

А ви мужайтесь, жертви гніту,

Повстаньте, змучені раби!

Правда, поет ще вірить, що з царями можна «домовитись», він звертається до них:

Тож перші голови схиліть

Під захист правого закону,

Несхитно на сторожі трону

Народів вольність хай стоїть.

(Переклад І. Муратова)

Але вже недалекий час, коли він напише сатиричний різдвяний вірш «Noel», де говоритиме про царя Олександра І зовсім уже непоштивими словами, називаючи його «кочующим деспотом» і їдко висміюючи, як «царь-отец рассказывает сказки», обіцяючи людям «дать права людей». Недалекий час, коли він вступить до товариства «Зелёная лампа», яке було, по суті, чимось як філіал об’єднання майбутніх декабристів. Недалекий час, коли той же таки «кочующий деспот», «плешивый щёголь, враг труда, нечаянно пригретый славой», як назове його Пушкін пізніше, коли Олександр І, розгнівавшись на молодого поета за волелюбні його вірші, що ходили в списках по руках читачів, захоче вислати його до Сибіру чи на Соловки і тільки з особливої «ласки» замінить заслання – висланням поета до Катеринослава (нині – Дніпропетровськ), «на південь Росії», як тоді говорено.