Донцов визначає зміст «української ідеї»

На початку першого розділу останньої частини «Націоналізму» під претенційною назвою «Українська ідея» – читаємо: «Мотто229 до сеї книги виглядає наче загальне місце. Але воно представляється в іншім світі по виясненню того, що я до цього дав в перших частинах.

Те, що бракує українській ідеї, се «цілком новий дух». Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що в нас була тисяча воль, замість одної і сотки туманних замість одної яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу пановання певної етничної групи над територією, яку вона одержала в спадщину від батьків і яку, може поширену, залишить своїм дітям…

України ще нема, але ми можемо, – запевняв Донцов, – створити її в нашій душі. Можемо і повинні опалити сю ідею фанатичного привязання, і тоді се не лише з’їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеольогія «кающагося дворянина» знищила російську шляхту, – але тоді спопеліють у сім огні і чужі ідоли. Але лише тоді. Бо поки ми не виплекаємо в собі того бажання хотіти створити новий світ з зовнішнього хаосу, поки вертерівську ніжність не заступить в нас зачіпна любов посідання, теореми – догмати, «соромливість» – брутальність, Сковороду – Совонароля, Костомарова – Маціні, а безхребетне народолюбство – агресивний націоналізм, доти не стане Україна нацією. Се є той «суб’єктивний момент», досі в нас нехтуваний, без якого ані природне багат ство, ані число людності, ані жадна «еволюція» нам не поможуть… Всім, лежить, м. і. точка тяжости проблеми України».

Досі в нас сим моментом нехтували. Замість розпалювати до білого сю «емотивність», в нас її гасили. Ніколи національні постуляти не вязалися в українстві з «залізною силою ентузіазма». Слово націоналізм опльовували. Його соромилися. Привязання (Українця) «до того, що дає йому жити», до свойого, він уважав «смішним»230, як і «всі інстинкові почуття». Його ідея не сміла мати нічого з «релігійного фанатизму», нічого з «розпалу змагань». Треба було зробити так, щоб «розумові виводи брали верх над емоціями». Здушити екстаз, забити в їдеї її нерв, зробити з неї нудну партійну програму – ось чого хотіли в нас. «Різка напруженість» національних стремлінь пятнувалася як пережиток некультурних віків, як «хоробливе явище». Драгоманів гремів проти «духу старозаконної нетерпимости», випоминаючи його навіть Шевченкові. Він забував, що нетерпимість до чужих богів – лиш відворотний бік непохитної віри в своїх…

«Досі наше українство, – просторікував Донцов, – не здобулося на велике хотіння. Його хотіння покривалося досі з «ніжною любовю» до свого, не знаючи волі накинути сіломіць і свойому окруженню і зовнішньому світові, не маючи такого заперечення чужої ідеї, що захитало б її в її підвалинах. «Чому ми такі нікчемнії? – питається одна з «роздвоєних» українських душ, і відповідає – тому, що нема в нас хочу, а коли й є, також нікчемне, як і ми. Се була нікчемність волі…

Не можна сказати, щоб українська ідея була зовсім позбавлена «емотивного» забарвлення, лише воно було «нікчемне і кволе». Затрималося на примітивнім щаблі розвою. Наша воля до утвердження національної особовости не піднеслася до заперечення її в інших, до свідомости, що «кождий лиш те посідає, що в іншому видер»; без панських забаганок, «ми просто любили своє, просто без свідомости почували ніжність» до всього рідного, свого, «наського»231. І поскільки тут дійсно в гру се «без свідомости», то ся «емотивність» в українстві була, але недорозвинена, пасивна, лише оборонна. «В питаннях національних ми не йшли дальше тої границі, котра визначалася потребою самооборони. Дуже гидким був нам так польський, як і московський націоналізм, націоналізм з інстинктом державного насильства. Інстинкт, без якого мертва всяка ідея, якому завдячує свою життєвість польщизна і російщина, був ненависний нам. Незрозумілою мовою говорили для нас ті, що не уявляли собі «нового ладу» без «нового невільництва», парадоксом звучало, що всяка здорова ідея, що хоче перемогти силою, мусить поконати світ.

Українець не хоче побіди своєї ідеї, коло вона до того вимагає насильства, коли її тріумф купується ціною «знущання над людиною», або «насильством, примусом, обманом і грабіжом чужого». Перемога повинна прийти без заклику до «національної ненависти», на якій нічого «не можна будувати»; «злоба» супроти ворожої думки, «жагуче, одважне прагнення знищення в самих його основах» противної ідеї, заклик до «темних інстинктів мас» – се були емоції, які треба було укоськати, навіть супроти ворожого невільно було виступити «з чимсь несправедливим».