Спогади Теофана Лебединцева про малого Тараса Шевченка

Засновник і перший редактор журналу «Киевская старина» Теофан Гаврилович Лебединцев був не лише добрим знайомим Т. Г. Шевченка в останні роки життя поета, а й вдумливим дослідником його життя. Він згадує: «…Ім’я Тараса стало відоме мені в юнацькі роки із спогадів про нього в нашій сім’ї, що стосувалися головним чином тієї пори його життя, коли до його християнського імені не прикладалося ще ніякого іншого, крім імені хлопця і погонича, коли він, не скінчивши навчання, ні в школі дячка Петра Богорського, ні в хіромантика-диякона с. Майданівки, жив кілька років на невизначеному становищі чи то наймита, чи то приймака у священика с. Кирилівки о. Григорія Кошиця. Сім’я цього сусіда була близько знайома з нами, і якщо, наприклад, приїжджав до нас у гості о. Григорій із своєю дружиною… то їхньою широкохвостою буланою кобилою найчастіше правив Тарас, майбутній український поет, він же годував її у нашій стайні й водив на водопій до Нечитайлового ставка. На тій самій кобилі привозив він сина о. Григорія Яся на навчання у Богуслав і згодом у Київ, а іноді возив сливи, яблука чи дині на продаж у сусідні містечка Бурти і Шполу, щоразу проїжджаючи через наше село. Під час одного з таких переїздів Тараса і Яся на Нечайловому містку «спіткала лиха година»: чи віз, а чи місток підломився, не пам’ятаю, тільки сливи висипалися з воза у той ставок, у якому й курці втопитися було не можна, але й вилізти з нього важко. Прибігали вони до нас просити «поратунку»… і довго витягали сливи з болота й полоскали їх у болотній же воді. Пригадую, що торговельна експедиція закінчилася невдало: так звані ранні сливи не витримали далекого переїзду, і оскільки вони побували ще в болоті, то й ціна їм була гріш. Тарасу і Ясю дісталося, здається, на бублики від ощадливого, навіть трохи скупого й вимогливого о. Григорія, хоча громада околиці звинувачувала саме його за те, що він здумав транспортувати в далеку дорогу такий ніжний продукт, і навіть сама матушка Ксенія Прокопівна не схвалювала, по суті, такого сміливого й ризикованого проекту свого «пана», доводячи, що Бог родить ранні сливи «на всякого долю», і що добрі люди віддають їх за спасибі, а лишок – навіть собакам і свиням, та о. Григорій був оригінальний саме тим, що чужих доказів, а тим більше доказів свого подружжя, не визнавав, дивився на речі взагалі по-філософському або ж з економічного погляду. Чи доводилось мені бачити коли-небудь Шевченка в такому первісному принизливому становищі, ніяк не можу пригадати; не можу також напевно сказати, яке було життя Тараса у о. Григорія, як довго і на яких умовах він жив у нього. Спочатку, за малим віком, він був креденсовим (буфетчиком), як казав жартома, тобто чистив і ховав у шафу ножі й виделки, перемивав тарілки і ложки, топив грубку у покоях, був на дрібних побігеньках по селу та в полі, вечорами повторював Псалтир і читав житіє святих, у вільні години малював вуглиною на коморі й стайні півнів, людей, церкву і навіть київську дзвіницю, а потім його почали використовувати на всіх інших господарських і польових роботах і навіть виряджати у самостійні й відповідальні поїздки з Ясем у школи та на ярмарки. Чи одержував Тарас за свою працю і послуги якусь платню, не знаю; думаю, що спочатку, будучи ще хлопцем, він не мав ніякої грошової винагороди, як сирота, котрого треба було одягти й прогодувати, і як не навчений ще і малоздатний до роботи. Та й пізніше найомна плата його не могла бути набагато більшою: в ті роки дужий парубок на хазяйській одежі отримував 15 – 20 карбованців асигнаціями на рік, а хлопчик років шістнадцяти, з жартівливим прізвиськом «креденсового» служив у нас приблизно тоді ж за три карбованці асигнаціями на рік»320.