Правовірний соціал-демократичний, антинаціоналістичний початок діяльності Донцова

На цей період припадає початок його публіцистичної діяльності. Донцов друкується в австро-угорській, галицькій, московській соціал-демократичній періодиці, пропагуючи ідеї революції в Україні.

Показово для характеристики політичного обличчя цього унікального перевертня, що на початку своєї політичної діяльності майбутній автор «Націоналізму» вкрай негативно ставився до найменшого національного ухилу. На його тодішню думку, одне з головних завдань українських соціал-демократів полягало в тому, щоб «визволити маси українські від впливу націоналістичної ідеології буржуазних груп з їх теорією «надкласовості» української національної ідеї»221. Український націоналізм, писав Донцов, «виявляє явну тенденцію стати вождем загальнонаціональної опозиції, вождем, що не терпить коло себе жодних конкурентів. Він уже зачинає прищеплювати робітничим масам отруту своїх ідей. Він має свої «Просвіти», газети, видавництва, які роблять у масах свою роботу. На наших очах він вибивається в силу, силу, нам шкідливу: боротьба з нею в добре зрозумілих інтересах українського виробництва є для нас конечною»222.

Із соціал-демократичних позицій критикував Донцов і теорію безкласовості української нації – всеукраїнства за його термінологією. «Ідеологія всеукраїнства ворожа самим підвалинам пролетарського руху, – писав він, додаючи, – … національний момент мусить зайняти належне йому місце в нашій політичній акції, аби… не «виключне» і «переважне». Будемо певні, що в боротьбі української спільності за національне визволення український пролетаріат виступить не під синьожовтою корогвою всеукраїнства, а під червоним прапором революційної демократії»223. У ці роки Донцов так бачив кінцеву мету революційної боротьби: «Повалення абсолютизму, демократична Росія з автономною Україною… Ми повинні скрізь і повсюду вияснити в українських пролетарських масах нашу тверду принципіальну позицію в національному питанні, повинні боротися з шовінізмом певних верств російської і польської суспільності, також з всеукраїнством та випливаючим із самої його суті намаганням затемнювати класову свідомість українського робітництва, з його ворожістю до соціал-демократії, з його безпринципністю, однобокістю та шовіністичною засліпленістю».224

Як бачимо, на початку політичної кар’єри Д. Донцов досить часто виступав з позицій «ортодоксального марксизму». Більше того, притаманна йому безапеляційність суджень дуже нагадувала справжні революційні гасла того часу.

На антиросійську діяльність Донцова ще в рік початку Першої світової війни звертав увагу (про що йшлося вище) відомий лідер кадетів та історик. Йдеться про Павла Миколайовича Мілюкова, який у виступі на засіданні Державної Думи в лютому 1914 р. заявив: «В українців ми помалу відбираємо останню надію на те, що їх становище дещо покращає в межах Росії; тепер українці починають голосно говорити, як це говорить Донцов і його товариші, що будь-яка надія на Росію – це утопія і що лишається шукати порятунку в сепарації… Ми бачимо знову зародження сепаратистських настроїв, на доказ чого я навів вам брошуру Донцова. Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови обчислюватимуться не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами»225.

Донцов в українській Галичині вже напередодні загальноєвропейської війни, що назрівала, заявив себе активним дійовим прихильником «проавстрійської орієнтації» українського руху. Позицію таку Донцов обґрунтовував тим, нібито мало не всі в Росії – запеклі шовіністи та антиукраїнці. «Полишаючи навіть на боці російський імперіалізм, – твердив він у виданій за рік перед війною у Львові брошурі, – перспективи, які відкриває український рух перед Росією, наповнюють панічним страхом кожного російського буржуа. Випустити з-під своєї контролі колосальну територію з кількадесят мільйоновою людністю, посіданню котрої Росія завдячує своє великодержавне становище, соками (якої) досі годується російська промисловість і державний бюджет, на котрім знаходять свій хліб десятки тисяч російських урядників, учителів, суддів і прочих культуртрегерів, дати свободу самовизначення 30 мільйонам людності, від якої виключно залежить, чи Росія зостанеться державою однонаціональною, чи перетвориться у федерацію націй – на це жодний росіянин не піде. Прикладів такого самопожертвування не знає історія». На основі цього висновку, Донцов пропонує пов’язати майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, він – ще раз повторимо – напередодні очевидного конфлікту Росії та її союзниками – з одного боку, та «Серединного блоку» з другого, закликав у разі поразки перших до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

«Таким чином, Донцов не вважав за можливе для України на тому етапі добитися самостійності, – підсумовує М. Горєлов. – Розв’язку української проблеми він вбачав у воєнній поразці Росії та входженні України до складу Австро-Угорщини на засадах широкої автономії. «Не буду розважувати тут, – писав він у своєму рефераті, – сих форм (автономізму і сепаратизму), бо уважаю се за річ другорядну. Тим самим полишаю на боці й питання «самостійності» України. Бо актуальним є не гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про ту самостійну Україну у союзі з Росією!226 Актуальним, більш реальним, більше конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зірвання будь-якої злуки з нею, політичний сепаратизм»».

На наш погляд, кожному ясно, що у самий переддень Першої світовой війни Донцов настирливо закликав до відриву України від Росії за рахунок перетворення її на «крайовий край» у складі Австро-Угорщини. У цьому власне й полягала мета Донцова. Вже в перший період кривавої війни виявилася нездійсненність обох донцовських програм. Успішний наступ армій російського Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. О. Брусилова примусив австрійські власті рятувати Донцова з його спільниками. Всі вони були вивезені зі Львова до Відня227.

«…Виразна проавстрійська позиція викликала негативну реакцію в українських політичних колах. М. Грушевський на засіданні очолюваної ним ради Товариства українських поступовців (ТУП) наполіг на прийнятті резолюції, в якій висловлювався протест проти того, що СВУ декларував свої наміри від всієї України, та й інші партії, за свідченням відомого українського політичного діяча Є. Чикаленка, не вважали за можливе вступати в контакт з Союзом.

…Після проголошення Донцовим сепаратистської програми намітився його розрив з УСДРП. Процес цей був досить тривалий і стосувався, – вважає М. Горєлов, – швидше питань програмових, ніж світоглядних. Донцов продовжував інколи друкуватися в соціал-демократичній пресі, але з деяких видань (наприклад, київський «Дзвін») його, за власним визнанням, «за шовінізм викинули». Вже згадувана «Украинская жизнь» наголошувала, «що шляхом, вказаним Донцовим, українська демократія не піде». За свідченням тодішнього голови закордонної групи УСДРП В. Винниченка, Донцова було виключено з цієї партії. Проте слід повторитися, соціалістичні ідеї ще тривалий час накладалися в його творчості на розроблені ним концепції «чинного націоналізму», яка була, по суті своїй типовою націонал-соціалістичною теорією».

Останнє положення М. Горєлова викликає деяке нерозуміння дещо формалістичним підходом і викликає категоричне заперечення, адже в ньому – бодай соціалістичні елементи одразу приписуються ідеології націонал-соціалізму, тобто фашизму.

Продовжуємо виклад – цього разу положень М. Горєлова, які не викликають особливих зауважень. «Донцов запропонував двоступеневу концепцію визволення України.

На першому етапі мало відбутися відокремлення української території від Росії та створення автономної одиниці під її протекторатом. У складі Австро-Угорщини, вважав Донцов, український народ швидше міг би підготуватися до чергового етапу – створення політично незалежної держави»228.

Донцов продовжував торувати свої «принади», опинившись у роки Першої світової війни на посаді голови горезвісної проавстрійської й прокайзерівської «Спілки визволення України» (СВУ). «Під егідою останнього, – зазначає М. Горєлов, – з військовополонених українців було сформовано дві дивізії, відомі під назвами синьо- та сірожупанників, які мали брати участь у воєнних діях на боці центральних держав».