Непохитна віра поета в перемогу над гнобителями

Народна маса в поезії Шевченка пригноблена, страждаюча, запряжена в панське ярмо, – це, звичайно ж, читачем відчувається на повну силу. Але Шевченко не лише «зображувач тяжкого життя селянства», як часом і досить одноманітно повторюється в деяких підручниках, статтях і висловлюваннях. Поет бачив: можна поневолити народ, можна присипати сірим попелом рабства його волю, щастя і гідність, але під цим попелом у найчорніші історичні моменти не згасла іскра, з якої неминуче розгориться полум’я боротьби:

Лежить попіл на розпутті,

А в попелі тліє

Іскра вогню великого,

Тліє, не вгасає,

Жде підпалу, як той месник,

Часу дожидає…

Співцем цієї волелюбної іскри в душах скривджених і зневажених, іскри, що таїть у собі великий вогонь, і був Шевченко. Він геніально втілив у своїй поезії нову концепцію народу, стверджуючи його як закутого, але незборимого велетня, якому належить вирішальне слово в історичному процесі (звідси, з другого боку, рішучий осуд поетом будь-яких виявів суспільної пасивності й покори мас в умовах того часу). Вже «Гайдамаки» відкривали нову сторінку в європейському поетичному епосі своїм героїко-романтичним уславленням народу як справжнього творця історії.