Класики української літератури – «духовні діти Шевченка»

Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, усі передові діячі української культури з повним правом можуть бути названі духовними дітьми Шевченка, що сміливо розвивали далі назнаменовані ним лінії. Особливо треба підкреслити тут ім’я Франка, котрий залишив нам ряд блискучих статей про Шевченкову творчість; статті найбільшого у нас критика дожовтневої доби мають і по цей день неабияке значення, всебічно і глибоко висвітлюючи спадщину Тараса Григоровича, хоч подекуди автор «Мойсея» і впадає у властивий йому суб’єктивізм та допускається окремих спірних тверджень. Щодо Грабовського, то годиться звернути увагу на те, як добре і тонко розумів ідейне значення Шевченкових творів цей один з найпослідовніших у нашій літературі поетів, що порвав, як пізніше Леся Українка, з народницькими традиціями і боровся з ними.

Величезне значення Тарасового доробку, Тарасової діяльності прекрасно розуміли представники передової російської мислі – Добролюбов, Чернишевський, Некрасов…

Я не можу назвати імені жодного радянського українського поета, який би не відчував на своєму чолі дотику гарячої долоні Тараса Григоровича. Хай навіть дехто з моїх товаришів, як, приміром, Микола Бажан, іде в зовсім іншому, відмінному стилістичному річищі, – духовний вплив на нього Шевченка, разом з впливом Франка і Лесі Українки, разом з впливом Пушкіна і Маяковського, разом з впливом великих ідей нашого часу – не підлягає сумніву.

Павло Тичина ще на світанку своєї поетичної діяльності, року 1918, написав диптих «На могилі Шевченка». Ясно, в яку добу нашої історії це писалось, отже, ясні й рядки, насичені чисто шевченківським гнівом:

А на веранді над водою

Пісні і карти круг стола:

Приїхали, бач, до Тараса

Од СкоропадськогоПавла,

од свинопаса!

Про інші пісні, про інший спів іде мова в поезії «Там, на горі за Дніпром», датованій 1920 роком:

Котиться спів у степи,

йде од села до села:

честь йому, слава, хвала!

Це вже не компанія п’яних гетьманців кощунствує на священній могилі, – це народ, трудовий народ славить свого співця, і тому зовсім в інші струни ударив Павло Тичина. Ці струни лунатимуть дедалі голосніше, дедалі урочистіше.

Андрій Малишко просто-таки закоханий у Шевченкову поезію. Він не наслідує її, але подекуди вдається до одвертого цитування й перефразування:

Немає Волги на чужині,

Немає іншого Дніпра,

А ви людей на Україні

І море щастя і добра

Хотіли в ярма запродати,

Пролити кров і гнати піт!

О, будь той день і час проклятий,

Коли побачили ви світ!

Цілком зрозуміло, до кого звертається радянський поет. І зовсім ясно, що тут не тільки шевченківський стиль, а й шевченківський гнів.

Образові Шевченка присвятив Малишко не один вірш, не один десяток рядків – і серед цих рядків особливо гордо й велично лунають такі:

Не в землі він лежить, над землею стоїть, як з граніту,

Так що, як не дивися, – а видно його всьому світу.