Щиросерда схвильованість дружини й натхненниці віце-президента Петербурзької академії мистецтв

Раділа й не могла дочекатися Шевченка в столиці графиня Анастасія Іванівна Толстая436, яка так багато зробила, щоби визволити його з небачено жорстокого заслання: «Мне так хочется сказать: друже мой единый, Тарас Григорьевич, мы с графом ждём Вас и не дождёмся. Только и есть, что всякий день говорим об Вас. То с Михаилом Матвеевичем, то с Сераковским или с собратами художниками.

Вы не можете себе представить, как заболела у меня душа с тех пор, как я узнала, что Вы не будете у нас в Петербурге. Ну да, Бог даст, всё поправится. Виноват во всём Ваш новопетровский комендант437. Чего он так испугался? Ему бы только отвечать в Оренбург, что вот как случилось; много, что получил бы выговор от губернатора за поспешность, вот и всё. А то начал звонить в колокола. Напишите мне, ради Бога, что вы теперь делаете, получили ли пачпорт? Пишите графу, проситесь в Академию. – Письмо это предоставят Великой Княгине Марии Николаевне. Вы не знаете нашего Царя – ведь это сама доброта.

Вы получите свободу жить в столице (?!) для Божественного Искусства.

У меня есть Ваши деньги – 500 рублей серебром, распорядитесь ими. Отослать ли их к Вам в Нижний или сберечь до Вашего приезда в Петербург? Во всяком случае, уведомьте меня. Я видела все Ваши рисунки438, они очень хороши. А за мой рисунок, то есть присланный мне в память 1-го генваря 1857 года, кланяюсь по-русски и глубоко благодарю за святые минуты счастия, которые мне доставили и вид этого рисунка, и перемена судьбы рисовавшего. Да, есть у людей святые, отрадные минуты счастия.

Пишите мне, пишите скорей…»439

Тепер останнє в нашій книзі свідчення про час, коли Тарас Григорович займався виключно живописом. Воно належить троюрідному брату українського генія Варфоломію Григоровичу Шевченку: «…я довідався, що Тарас живе в Петербурзі. Пишучи лист від Микити, я не знав, від чого й як прийшла мені охота приписати і від себе поклін Тарасові. Через якийсь час Микита знов прийшов, просячи прочитати відповідний лист, котрий він одібрав від Тараса. Тарас передавав і мені поклін. То була наша перша завічна знаємість.

Усі свої листи до Микити Тарас писав по-українськи; я й подумав, що він пише по-українськи через те, що думає, що ми такі дурні, що й не розуміємо по-великоруськи. Мене це образило, одначе я нікому про це ні слова не сказав, а Микита просто розсердився і просив, щоб написав про це до Тараса. Не пам’ятаю вже добре, що іменно я написав на таку тему… Трохи потроху далі Тарас іноді, хоч і рідко, писав до мене, просячи передати братам його то те, то інше. Дуже жалко, що я не зберіг перших листів Тараса! Пам’ятаю лише одно: довідався Тарас, що маляр Федір Бойко, жонатий з його сестрою, почав напиватися через міру і зобиджає з п’яних очей свою жінку – Тарасову сестру. От і пише через мене до Микити Тарас такий лист: «скажи отому поганому маляреві, що як він не покине пити та бити сестру, то єй-богу, піде в солдати». Пам’ятаю ще, що раз Тарас, пишучи до мене, додав: «скажи братові Микиті, що як писатиме до мене, то нехай пише по-нашому, бо як ні, то й читати не буду…». Тоді я зрозумів, що Тарас бажає мінятися хоч зрідка рідним словом; з того часу я раз у раз писав до нього по-нашому»440.