Неперевершений поет-лірик

Якщо говорити про основний характер творчості поета, то слід визнати, що мали рацію ті, хто бачив у ньому передовсім лірика. Ліризм, особисте ставлення автора до змальованого світу, освітлює то теплим, ніжним сяйвом любові, то загравою гніву і ненависті майже всі сторінки «Кобзаря».

І так скрізь. У цьому розумінні Шевченко – прямий продовжувач безіменних авторів українських історичних дум і їх виконавців – сліпих кобзарів-бандуристів. Характерна риса дум, що відрізняє їх від російських билин, позначених суворо епічним складом, – це саме ліричні відступи серед епічного змалювання подій, те, що славетний Остап Вересай називав «жалощами». Іноді хвилювання автора думи було таке, що йому недосить було слова: виникала так звана «заплачка», вигук, що виливався у мелодійну фігуру.

Зазначу, однак, побіжно, що, може, і не слід вважати ліризм ознакою виключно українських дум, хоч у них він і виступає з особливою виразністю.

Шевченко був закоханий у думи, яким у захопленні ладен був оддати перевагу перед гомерівським епосом. Як у Гоголя в «Тарасі Бульбі» є цілі уступи, де майже дослівно цитуються думи, так і Шевченко показав неперевершений зразок творчого використання думового стилю в Степановій «Думі» (поема «Сліпий»).

Давно вже відзначено, що першу збірку своїх віршів молодий поет зовсім не випадково назвав іменем народних виконавців дум і пісень – «Кобзар».