Художній спадок Т. Г. Шевченка в малярському надбанні Росії

Як художник Тарас Шевченко склався в перехідну добу в історії російського мистецтва. Учився в Брюллова, який протягом довгих років був для нього і зразком, і ідеалом художника. Зачарований блискучим майстром, Шевченко копіює його картини, повторює його теми.

Коли ж після закінчення Академії Шевченко приїхав на Україну, реальне життя вривається в його малюнки, полотна. Він жадібно поспішає зафіксувати все, що бачить навколо себе, покинену вдовину хату, запилену дорогу в селі, занедбане кладовище…

На батьківщині Шевченко побачив не причепурену Малоросію з вибіленими хатками і квітучими вишневими садками, він побачив свій народ, який живе під гнітом кріпацтва.

Слова одного з його віршів можуть бути програмою творчості художника:

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села…

В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая…

В українських пейзажах Шевченка чітко виділяється демократична лінія мистецтва, яка розвивається в жанрових картинах, пейзажах, створених художником під час заслання в степах Киргизії й Туркменії. У цих творах він виступає попередником Саврасова, Шишкіна, попередником мистецтва передвижників.

Тарас Шевченко був великим майстром портрета-мініатюри, жанром якого так блискуче володіли російські художники ХІХ ст. Портрети, намальовані Шевченком, пройняті ясною думкою, чуйною увагою до духовного світу людини. Вони перегукуються з ясним ладом музи Пушкіна, з внутрішньою гармонією його поезії.

Дуже цікаві автопортрети Шевченка, створені ним у різні роки життя.

Один з найвидатніших творів Шевченка-художника – серія малюнків «Блудний син», що була задумана як сатира на сучасне суспільство. Малював її Шевченко під враженням від Рембрандта. 12 аркушів цієї серії мали розповісти біблійну притчу про блудного сина.

У цій праці Шевченка, виконаній у 1856 – 1857 роках, вражає одна обставина: перші аркуші, що розповідають про безпутне життя молодої людини, нагадують ранні романтичні праці художника, аркуші, що відображають кару, вражають: це картини справжнього життя миколаївської Росії – солдати в колодках, кара шпіцрутенами, тюрма…

Якою гранично точною і життєвою стала раптом мова художника, як одразу звільнився художник від усіх умовностей романтичної школи, від усіх приписів класичної композиції.

Ці аркуші серії, особливо «кара шпіцрутенами», стали класикою російського мистецтва.

Важко говорити про Шевченка-художника, не говорячи про нього, як про поета, громадянина, оскільки все це – грані однієї могутньої особистості, яка всі свої сили віддала народові.

У майстерні Академії художеств, де жив і працював Тарас Григорович Шевченко в останні роки життя, вчаться тепер студенти, майбутні художники, які приїхали з усіх кінців нашої величезної країни. Над їх головами висить меморіальна дошка, що нагадує про долю чудового художника-громадянина.

В ювілейні дні в конференц-залі Академії художеств у Ленінграді встановлено нову меморіальну дошку Шевченкові поряд з дошкою великому російському художникові Рєпіну.

Хай пам’ять про Тараса Шевченка залишиться у віках і буде прапором громадянського прекрасного мистецтва, яке в усі часи оспівувало благородну боротьбу людини за її свободу і щастя!

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом107.