Кріпак Шевченко знайомиться з вільною Дунею Гусаковською

Вкарбувалася йому в душу й пережита у Вільно любов до місцевої дівчини Дуні (Ядвіги) Гусаковської. Цьому присвятив кілька сторінок автор першої частини диптиху Г. Метельський.

Познайомилися хлопець і дівчина в костелі Святої Анни, куди Тараса привело прагнення познайомитися з внутрішнім убранством цієї чарівної будівлі (котра кілька років тому вразила й французького імператора Наполеона).

«Тарас побожно увійшов під холодне кам’яне склепіння…

До кінця служби було ще далеко, коли, протиснувшись через юрбу молільників, уперед вийшла дівчина і одразу ж опустилася на коліна трохи ліворуч від Тараса. «Де я бачив її?» – подумав Тарас і враз згадав: у будуарі в пані Софії Григорівни. Вона приносила від кравчині сукню, а потім підшивала… Він згадав, що дівчину звати Дзюня, і вже не спускав з неї зацікавленого погляду.

Коли закінчилася служба, Тарас пішов слідом, намагаючись не втратити її з поля зору; на ній була червона хустинка, і це допомогло йому. Дзюня підійшла до розп’яття, що висіло біля входу, опустила в чашу з водою два пальці і перехрестилась.

Тарас вибрався з костьолу раніше, побачив, як вона вийшла, хотів підійти до неї, але злякався й не підійшов.

І раптом дівчина посміхнулась і сама підійшла до Тараса. З нагоди свята в костелі горіло кілька каганців, і їхнє світло падало Тарасові на обличчя.

– Здрастуй, козачку! – сказала Дзюня. – Я тебе відразу впізнала… А ти мене?

– Я тебе перший упізнав, іще в костьолі, – відповів Тарас. – Весь час дивився на тебе.

– І заважав мені молитися… Я відчувала твій погляд.

– Чого ж ти не обернулася?

– А хіба можна обертатися в костьолі? – спитала вона суворо. – Тебе Тарасом звати, я не забула?

– Не забула… А тебе – Дзюня. Проте я тебе зватиму по-нашому – Дуня. Гаразд?

Вона знизала плечима.

– Будь ласка, якщо тобі так хочеться… А де ти навчився розмовляти по-польськи?

– У маєтку мого пана – у Вільшані.

– Вільшана? Це Польща?

– Ні, Україна. Там я жив, а потім знадобився панові, і він пригнав мене у Вільну.

– Тобі тут погано? – спитала вона співчутливо.

– Я підневільна людина, Дуню. А де підневільній людині добре?

Вони пішли разом і біля старого будинку, де жив Енгельгардт, зупинились.

– Ти часто ходиш у цей костьол? – запитав Тарас.

– Ні, рідко. Я далеко звідси живу.

– Шкода. – Він зітхнув. – А то б я також приходив до Святої Анни.

– Ти ж православний.

– Я б приходив на тебе подивитись.

Вона посміхнулась.

– Он як? Тоді я, можливо, прийду сюди в суботу.

Давно Тарас не почувався так легко, як зараз. Йому подобалася ця дівчина, подобалась схована під червону хустку коса, маленькі руки білошвейки, які вона виймала з кишень свого дешевенького пальтечка, дрібні риси її обличчя, які він зараз, у темряві віленських вулиць, не міг бачити, але які пам’ятав іще з тієї першої зустрічі в будуарі своєї пані.

Софія Григорівна також подобалась Тарасові, але інакше, не так, як Дуня. Там було багато забороненого, він не міг, не мав права навіть у найпотаємніших думках зазіхнути на дружину свого хазяїна, не міг зазіхнути на його власність. Він цілував руку Софії Григорівни не тільки тому, що так заведено у товаристві, в якому він жив. Він цілував і руку ненависного йому Енгельгардта, не виявляючи і тіні улесливості, собачої відданості своєму панові, і не виявляючи при цьому сорому, навіть огиди.

Рука Софії Григорівни була зовсім інша, тепла, м’яка і пахла парфумами. Іноді Тарас трохи довше, ніж треба, затримував свої губи на цій руці, що пахла лавандою. Відчував при цьому коротке запаморочливе щастя. Потім це відчуття минало, і все знову ставало на свої місця – неприступна красуня пані Софія Григорівна, його зарозумілий пан з олов’яними холодними очима і він, козачок Тарас.

…Дзюня простягла Тарасові маленьку тверду натруджену руку, зовсім не таку, як у Софії Григорівни, і Тарас по-дружньому потиснув її.

– Отже, до суботи! – сказала Дзюня.

– До суботи… Якщо пан відпустить мене.

– Ти скажи, що ідеш у церкву, і він повинен відпустити тебе.

– Ти не знаєш мого пана, Дуню.

У суботу пан Енгельгардт не відпустив Тараса до вечерні і сам не пішов у недавно освячену палацову церкву – завтра рано-вранці штаб-ротмістр їхав у Київ з важливим дорученням Римського-Корсакова338, і козачок весь час був при ділі: чистив одяг пана, бігав по тютюн у крамницю Опіца, потім у флігель по Прехтеля, якому Енгельгардт давав останні розпорядження по господарству, на стайню, щоб передати повеління пана, яких завтра запрягати коней.

Довго і голосно дзвонили до вечерні, і Тарас уявляв собі, як у костел Святої Анни зайде Дуня, стане на те ж місце, де стояла минулого разу, озирнеться, чи немає Тараса, і, можливо, буде, порушуючи благочестя молитви, скоса позирати то праворуч, то ліворуч – чи не прийшов він.

– Прочитай на сон грядущий десять разів «Отче наш», це цілком замінить тобі вечерню, – сказав Енгельгардт, порушивши своє правило спілкуватися з козачком тільки жестами.

Софія Григорівна не проводжала чоловіка, який від’їжджав о дев’ятій годині: вона не звикла вставати так рано.

Тарас подав панові шинелю і розчинив двері, що виходили у двір, де на Енгельгардта чекала зимова упряжка і стояв пан Прехтель; а раптом панові штаб-ротмістрові треба буде зробити нові розпорядження. Розпоряджень не надійшло. Енгельгардт кивнув домоправителю і, не глянувши ні на кучера, ні на козачка, сів на візок. Коні рвонули з місця і понесли по першому справжньому снігу, який уже пролежить до весни. Тарас полегшено зітхнув: якийсь час він не бачитиме свого пана.

Він усівся на своє звичне місце біля дверей до кабінету, запалив свічку і розгорнув книжку, яку взяв не спитавшись у бібліотечній кімнаті. Книжка називалась «Твори Василя Жуковського». Тарас уже прочитав «Ундіну», потім про єпископа і порадів, що Бог так суворо покарав багатого скнару, та ще з попівської братії. Хоч чому дивуватися! Скільки за своє коротке життя зустрічав Тарас і дяків, і попів, у яких працював з ранку до вечора й які через свою зажерливість не платили йому ні копійки.

– Здрастуй, Тарасе! – пролунало у нього над вухом.

Тарас від несподіванки здригнувся й одразу ж спробував сховати книжку, але Софія Григорівна вже побачила її і поцікавилася, що він читає.

– Жуковського? Це похвально… Якщо хочеш, я тобі підберу що-небудь іще. Тарас із вдячністю подивився на неї.

– Здрастуйте, пані Софіє Григорівно! – сказав він запізніло і поцілував їй руку.

– Павло Васильович поїхав?

– Поїхав, пані Софіє Григорівно. Певно, з годину, як поїхав.

– Так, я чула якусь метушню у дворі… Мене мучить безсоння, Тарасе.

– У мужиків безсоння не буває. Тому що натомляться за день. – Він сумно посміхнувся. – Пам’ятаю, темно, а вже у вікно стукає наглядач, кричить, щоб ішли на панщину. А спати так хочеться.

Софія Григорівна слухала мовчки, не знаючи, що сказати цьому дивному кріпакові, який читає балади Василя Жуковського і вміє малювати краще за найздібнішого богомаза.

– Поки немає Павла Васильовича, то можеш займатися чим хочеш, – сказала вона. – Малювати, читати, ходити по місту.

– Я пана Прехтеля боюся, пані Софіє Григорівно. Він вважає, що без пана штабс-ротмістра він над нами хазяїн.

– Добре, Тарасе. Я скажу домоправителю, щоб він не чіпав тебе… А зараз, коли хочеш, ходімо виберемо книжки.

Бібліотечна кімната була заставлена шафами з червоного дерева. За склом дверцят тьмяно поблискували золотом і сріблом корінці палітурок. Руссо, Вольтер, Річардсон, Сервантес, Бокаччо, Дефо і поряд Ломоносов, Державін, Жуковський, Пушкін. Тарасові очі розбіглись. В одній із шаф стояли підручники із фортифікації, математики та інших предметів, які свого часу вивчав у корпусі Енгельгардт.

– Шкода, що ти не знаєш французької, я б тобі запропонувала ось це… – Софія Григорівна дістала з полиці «Сповідь» Руссо.

– Я вже трішечки розумію, – Тарас посміхнувся. – Мадемуазель Мадлен…

– Тебе вчить… Дивись не закохайся в неї!.. – Софія Григорівна жартівливо насварилася пальцем. – Хоч вона ж погануля і не може подобатись чоловікам.

Тарас згадав, якими очима дивився на гувернантку Павло Васильович, хотів заперечити, але розважливо промовчав.

Софія Григорівна продовжувала говорити про те, про се. В її присутності Тарас почувався вільно, не було тієї скутості, настороженого чекання, які він відчував у присутності пана.

– Це тобі нецікаво, – сказала Софія Григорівна, помітивши, що Тарас узяв якусь книгу із шафи з підручниками…

– Що ви, пані Софіє Григорівно. Це ж посібник із малювання.

– Так?.. Візьми, коли хочеш, та хіба можна по книжці навчитись малювати, ліпити, писати музику і вірші? Для цього потрібен талант, а не книжка… І ще гарний вчитель. Увечері до мене повинен зазирнути професор Рустем, я поговорю з ним про тебе.

Користуючись тим, що над ним не була занесена палиця Енгельгардта, він вирішив заглянути у вітальню, де висіли два портрети, намальовані Рустемом. Це про них говорила Софія Григорівна перед балом.

Стіни вітальні були оббиті полотняними шпалерами, зітканими у Вільшані кріпосними дівчатами, а столи, столики, два дивани, крісло і стільці були такі розкішні, що Тарас засумнівався – чи можна ними користуватися, чи всю цю розкіш поставлено лише для краси. Усе-таки він сів у глибоке крісло і відразу потонув у ньому. Сидіти було незвично. Тарас зітхнув, згадавши дубову лаву у рідній хаті, і подумав, що якби раптом трапилось диво, і йому дали право вибирати, на чому сидіти – на твердій лавці в Кирилівці чи в цьому м’якому кріслі, – він, звичайно ж, вибрав би свою лаву.

Картин у вітальні висіло кілька, усі в позолочених великих рамах. На найвиднішому місці красувався портрет до пояса якогось пана, що здався Тарасу знайомим. Художник, напевно, був сердитий на цю людину. З полотна дивився похмурий, старезний дід у круглій шапочці на лисій голові і в парчевім халаті, перетягненому поясом з китицями. У кривому перекошеному роті самотньо стирчав довгий жовтий зуб. Венозні руки були молитовно складені на грудях, немов старий просив прощення за все, вчинене ним у житті.

Дивитися на портрет було неприємно, водночас якась сила змушувала Тараса не відривати від нього погляду.

– Милуєшся батечком Павла Васильовича? – почувся знайомий голос, і Тарас збентежився, підхопився з крісла.

– Пробачте, пані Софіє Григорівно…

– Ось Павло Васильович на старості літ буде таким же, – продовжувала вона, і в її голосі Тарас не вловив особливого жалю.