Знаний майстер зацікавився обдарованим початківцем

– Дуже приємно… А ти, напевно, і є той самий юний художник, про якого вона одного разу говорила?

– Не знаю, пане Рустеме… Можливо.

Рустем посміхнувся.

– Тобі подобається малювати? – спитав він.

– Звичайно! – Тарас здивувався такому наївному запитанню.

– Тоді неси свої малюнки, я хочу подивитись їх.

Тарас хотів миттєво кинутись на своє горище, але в цей час до передпокою увійшла Софія Григорівна.

– А ви, бачу, вже встигли познайомитися, – сказала вона. – Добрий вечір, Іване Францевичу… Це і є Тарас, про якого я вам казала… Козачок мого чоловіка.

– Його рухома власність. – Рустем поморщився. – Втім, у моїй Туреччині також існує подібний вид рабства.

– Який ви, певна річ, не схвалюєте.

– Не схвалюю, Софіє Григорівно. Ні в Туреччині, ні в Росії.

– Я також… – Вона подивилась на Тараса. – Дуже здібний хлопець. Я б хотіла, щоб ви звернули на нього свою увагу, Іване Францевичу.

– Слово такої чарівної жінки, як ви, для мене закон! – Рустем галантно вклонився. – Що стосується юнака, то ми вже домовились. Зараз він покаже мені свої малюнки.

– Дуже добре, Тарасе… Ми будемо у вітальні.

Тарас стрімголов кинувся на горище.

І тут його охопив страх: а раптом усе, що він малював, не варте і ламаної копійки, раптом у нього немає ніяких здібностей? Що тоді? Сказав же йому тарасівський дячок-хіромант, що лінії його лівої руки показують цілковиту відсутність у нього будь-яких нахилів до живопису. А той же дячок вважався найкращим богомазом у селі, і написані ним ікони висіли в тарасівській церкві. В якому відчаї був тоді Тарас! Що ж загрожує йому зараз, коли не сільський дяк, а сам професор подивиться його малюнки?

У вітальні горіли свічки, їх неяскраве світло, кидаючи густі тіні, різкіше підкреслювало неправильні, крупні риси Рустемового обличчя. Він так і не зняв своєї червоної фески, насунутої по самі вуха, що робило його трошки смішним… Софія Григорівна при свічках здавалася ще чарівнішою і весело поглядала на художника. Розмовляли вони французькою мовою, та коли з’явився захеканий Тарас із пачкою малюнків під пахвою, замовкли і добродушно подивились на нього.

– Ну, юначе, показуй, чим багатий, – пробасив Рустем, переходячи на російську.

Тарас приніс кілька копій, які він робив із гравюр і лубочних картинок суздальської школи, і збентежено, боячись глянути на Рустема, розклав їх на столі.

Рустем мовчки роздивлявся їх.

– А ще що-небудь є в тебе? – спитав він, і в Тараса похололо серце. «Отже, не сподобалось…» – вирішив він.

Крім цих копій, у нього був тільки портрет батька. Тарас його недавно намалював з пам’яті. Якось ввечері згадалися рідний дім, батьківська могила і сам батько, який щойно повернувся з далекої дороги. Олівець, туш, папір були під рукою, і за півгодини портрет був готовий: бравий козак у свитці, перетягнутий паском, у хвацько заломленій шапці, з обвислими запорізькими вусами і поглядом, опущеним долу. Під малюнком стояв напис: «Це мій батько».

– Оце мені подобається! – продовжував бадьорий голос Рустема, і Тарас нарешті підвів на художника враз повеселілі очі. – Для того, щоб копіювати не треба великого таланту. А от щоб самому передати людську душу, потрібен талант. Ти показав мені всього лише слабий начерк, але й по ньому я можу скласти уявлення про твого батька… Софія Григорівна мені говорила, що ти допомагав розписувати палацову церкву.

Тарас кивнув.

– Як-небудь я сходжу подивитись твою роботу. Ти що там писав?

– Іуду в «Тайній вечері».

– Іуду? – спитала Софія Григорівна. – Між іншим, цей апостол чимось виділяється серед інших… Манерою письма, чи що… Я не знала, що його писав Тарас.

– Тебе хтось учив малювати? – спитав Рустем.

– Дяк із нашої церкви… та ще один богомаз… А тут пан Верба…

– Цей пан Верба, – перебила Тараса Софія Григорівна, – недавно прийшов до чоловіка і знаєте, що він сказав? – Вона підвела на Рустема веселі очі. – Він сказав, що відмовляється навчати Тараса, оскільки учень перевершив свого вчителя у майстерності.

– Я трохи знаю цього литвина, – сказав Рустем. – Якби йому дати освіту, з нього вийшов би непоганий живописець.

– Ну от ви його й підучіть!

Рустем, протестуючи, підняв обидві руки.

– Ні вже, звільніть мене, Софіє Григорівно. Вашого Тараса я, мабуть, зможу навчити. А Вербу треба переучувати, що в моєму з ним юнацькому віці справа, прямо скажемо, безнадійна. А Тарас хай приходить до мене в майстерню хоч завтра. Заняття я починаю після обіду. Ти зможеш?

Рустем запитав Тараса, але подивився на Софію Григорівну.

– Звичайно, він зможе, – поспішно відповіла вона. – У пообідні години він майже завжди вільний, навіть при Павлові Васильовичу… Що стосується плати за навчання…

Рустем перебив її.

– Ніякої плати мені не треба, Софіє Григорівно. – Він помовчав. – Доля цього хлопця мені чимсь нагадує мою власну…

Цю ніч Тарас спав погано. Думка про те, що завтра він піде у майстерню великого майстра, що стане його учнем, хай не студентом, як інші, а просто любителем, який мріє зайнятися живописом і малюнком, ця думка не давала йому заснути. Він вчитиметься улюбленої справи! Чи це не щастя? Чи це не фортуна, яка раптом повернулася до нього обличчям? І що означають слова Рустема про те, що його і Тарасова долі схожі? Хто всетаки цей Рустем?

Час до обіду тягся для Тараса нестерпно довго, і він був радий, коли Софія Григорівна послала його із запискою до професора Пелікана, ректора університету і одночасно лікаря, який лікував у Вільні багатьох високопоставлених осіб. Іти було зовсім недалеко, але Тарас не поспішав і пішов у обхід занесеними снігом вулицями. Снігу ніхто не прибирав, і він прикрив звалища сміття на вулицях і в дворах. Непролазна осіння багнюка на вулицях замерзла, і місто мало чистий і навіть ошатний вигляд.

На Ятковій вулиці, одній із небагатьох, де за наказом короля Владислава IV могли жити євреї, зустрілась жалобна процесія. На однокінному возі дуже швидко везли якусь подобу закритої скрині, очевидно, труну, за якою, стогнучи і плачучи, майже бігли одягнуті в чорне родичі і плакальниці. Тарасові стало жаль цієї незнайомої людини. Ось вона померла, її везуть на іудейське кладовище, а в Тараса такий щасливий день: він піде на урок до самого професора Рустема!

На сусідній вулиці жваво йшла торгівля сіллю, дьогтем, хомутами, рибою, борошном, оливками – чого тут тільки не було! Втім, жваво лише пропонували товар, що ж стосується покупців, то вони брали розважливо, торгувались, багатіїв тут не було, і ті, хто купував, лічили кожну копійку. Ціни були досить високі, принаймні вони здавались такими Тарасові, в якого взагалі не водилися гроші: фунт хліба – дві копійки, фунт м’яса – чотири, глечик схожого на пиво напою – два шеляги. За паюсну ікру, яку регулярно їв за сніданком пан Енгельгардт, взагалі заломили неймовірну ціну – двадцять п’ять копійок за фунт.

Тарас пройшовся всією вулицею, забудованою з обох кінців бідними крамничками, в яких, проте, можна було придбати все, – від окосту і сьомги до кругів голландського сиру і пляшок іспанського вина.

Тарас із цікавістю дивився на строкату юрбу, на господарів, які, ще здалеку намітивши жертву, самовіддано кидались за нею, випереджаючи конкурентів. Зараз у поле зору потрапив літній господар тютюнової крамниці, який перегородив шлях пихатому франтові в модному пальті і капелюсі, одягнутому трохи набік.

– Є гарні гаванські сигари! – вигукнув господар.

– Відчепіться, мені ніколи! – пролунав у відповідь роздратований голос франта.

– Як такому видному панові і не потрібні гаванські сигари? – здивувався продавець.

– Дайте мені спокій, я не курю…

Господар прикро похитав головою і трохи відстав від франта, але тут-таки отямився і знову кинувся за ним.

…Нарешті Тарас дістався квартири Пелікана і смикнув за ручку дзвінка, що висіла біля парадного входу. У передпокої, куди його впустив служник, пахло ліками і травами. Тарас передав служникові записку і почав роздивлятись розвішані на стінах кольорові малюнки серця, легень, нирок. У кутку стояв скелет людини з опущеними руками. Ці руки легко хитнулись, коли гамірно розчинились двері, і в передпокій вийшов сам господар, моложавий, лисіючий, з довгим похмурим обличчям і довгими пальцями, які здались Тарасові схожими на пальці скелета, що стояв у кутку.

– Це ти від Софії Григорівни? – спитав Пелікан, і Тарас нахилив голову у відповідь. – Листа не буде. Передай баронесі на словах, що я обов’язково виконаю її прохання.

Він порився у гаманці, дістав п’ятака і дав його Тарасові.

Мабуть, ні про кого в університеті не ходило стільки суперечливих чуток, як про теперішнього ректора Венцеслава Венцеславовича Пелікана. «У нього відкрите обличчя, весела вдача, він чесний, добрий і великодушний», – казали одні. «Це п’яниця і розпусник, картяр і новосільцевський обмовник і підлабузник», – казали інші. Проте всі сходились на одному в оцінці Пелікана як лікаря: рівних йому хірургів у Вільні не було.