Прощання з доброю заступницею Софією Григорівною

Та наставав час від’їзду. У ящики вкладали кришталь, срібло, китайські порцелянові сервізи, картини, книжки, величезний гардероб Софії Григорівни…

– Якщо хочеш, можеш взяти собі на пам’ять яку-небудь книжку, – сказала вона Тарасові. – Що б ти хотів?

– Вірші, якщо можна.

– Я тобі дам Пушкіна.

Тарас зрадів.

– Дякую вам, пані Софіє Григорівно! Мені так подобається, як він пише!..

– Може, ти й сам пишеш? Зробився віршотворцем?.. У твоєму віці багато юнаків закохуються і пишуть мадригали дамам свого серця.

– Ну що ви, пані Софіє Григорівно! Який з мене віршотворець…

…Нарешті, все було готове до від’їзду. У дворі стояли навантажені ящиками та валізами підводи, у стайні, де шмагали Тараса, відпочивали перед важкою дорогою куплені коні. Челядь зв’язувала в клунки свій убогий скарб.

Тарас також був готовий до відправки. Речей у нього майже не було. Він склав у папку лубочні картинки і свої малюнки, над якими працював у пана Рустема – копії з античних статуй, пейзажі, що відкривалися з вікон майстерні, малюнки батька, портрет Софії Григорівни… Він так і не зваживсь подарувати його.

– Не журися, Тарасе, подаруєш у Петербурзі, так буде навіть цікавіше, – сказав Рустем. – Ти їдеш разом із Софією Григорівною?

– Не знаю, пане професоре. Кажуть, що всю челядь під конвоєм у Петербург поженуть. Пішки.

Рустем похитав головою.

– Я поговорю з Павлом Васильовичем, – сказав він.

З розмовою, однак, нічого не вийшло. Енгельгардт Рустему відмовив. Не допомогло і втручання Софії Григорівни.

– Цього разу, Софі, ми обійдемось в дорозі без козачка, – відповів Енгельгардт.

– А як же престиж, Полю? – вона глузливо подивилась на чоловіка.

– Зараз не до престижу, Софі. І, крім того, я не бажаю всю дорогу бачити це гадюченя… Ще, бува, втече до інсургентів.

– Та хіба ж від тебе втечеш! – Софія Григорівна зітхнула. Вона могла б наполягти на своєму, але цього разу не захотіла засмучувати чоловіка. Їх справді чекала дорога довга, важка і небезпечна – через ліси.