Йонас Рустемас. Його перша зустріч з юним Тарасом

Понад тридцять років тому, ще замолоду, Рустем приїхав до Вільни на запрошення засновника художньої кафедри університету професора Франца Смуглевича. Тут він виявив себе з кращого боку, а коли Смуглевич помер, зайняв його місце на кафедрі живопису, яка була в складі факультету літератур і вільних мистецтв.

Тарас про це, звичайно, нічого не знав, він просто з нетерпінням чекав художника. Рустем увійшов несподівано, енергійною молодою ходою, і відразу заповнив собою передпокій. Тарас упізнав його по портрету, переплутати Рустема з ким-небудь було важко через його чудовий м’ясистий ніс і великі витрішкуваті очі, які відразу звернули увагу на козачка, що підхопився при його появі.

– Добрий вечір, юначе! – сказав Рустем по-польськи, проте з тим легким акцентом, який видавав, що він усе-таки не поляк.

Ніхто із знаті, що приходила сюди, ніколи не вітався з Тарасом, багато хто просто не помічав його, декотрі ковзали по ньому байдужим поглядом, немов по непримітній речі. І йшли мимо до кабінету пана Енгельгардта. У дверях у них у всіх на обличчях з’являлися посмішки – то улесливі, то зарозумілі, то люб’язні, залежно від того, яке становище посідав той, хто входив, і в якій справі він прийшов до ад’ютанта генералгубернатора.

Посмішка, якою обдаровував незнайомого хлопчика Рустем, була доброзичлива і відкрита.

Тарас поспішно підхопився зі стільця і кинувся, щоб поцілувати руку художника, але Рустем м’яко відсторонив його.

– Я не жінка, щоб мені цілували руки, – мовив він. – Правда, в Росії кріпаки цілують руки своїм панам, але цей звичай мені незрозумілий і я його не схвалюю.

Він сам, без допомоги Тараса, зняв шубу і залишився в костюмі, що сидів на ньому мішкувато, немов з чужого плеча. Навколо товстої шиї був пов’язаний пишний бант, а на голові красувалася червона феска, з-під якої стирчали пасма сивого волосся.

Тарас мовчки спостерігав за Рустемом, дедалі більше переймаючись симпатією до цієї людини.

– Ви професор Рустем? – нарешті зважився спитати Тарас.

– Він самий, юначе.

– Пані Софія Григорівна веліла передати, що чекає на вас.