Поетична майстерність Шевченка

Шевченко – природжений новатор. Досить відзначити хоч би жанрову новизну таких творів, як «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ». Вимагає глибокого наукового аналізу і віршувальна техніка Шевченка. Одним з перших звернув увагу на його версифікаційну майстерність і дав вдумливий аналіз форми Шевченкових віршів покійний білоруський поет і літературознавець Максим Богданович174. Не можна не визнати в цьому відношенні також і заслуг К. І. Чуковського і М. С. Шагінян.

У метричному відношенні віршова спадщина Шевченка поділяється на дві основні групи. Перша група – умовно звана силабічною – це так звані «коломийкові» вірші за схемою 8 складів, 6 складів, 8, 6 із загальною хореїчною тенденцією, але з дуже вільним розміщенням наголосів:

В таку добу під горою

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає, —

і 11 – 12-складові вірші з загальною амфібрахічною тенденцією, але також із дуже вільним розміщенням наголосів по обидва боки обов’язкової цезури:

Все йде, все минає / і краю немає…

Куди ж воно ділось? / Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий / нічого не знає,

Живе… умирає… / Одно зацвіло,

А друге зав’яло, / навіки зав’яло…

І листя пожовкле / вітри рознесли…

Давнішні перекладачі знебарвлювали ритміку Шевченка, перекладаючи вірші першого типу чистими хореями, другого типу – амфібрахіями. Перекладачі нинішні зробили значний крок вперед, але й вони вважають чомусь потрібним навіть російський рядок у «Катерині» —

Возьмите прочь безумную —

рядок дуже виразний і енергійний – хореїзувати:

Прочь безумную возьмите.

Мені здається, що ключ до розуміння ритмічного секрету цілого ряду віршів Шевченка треба шукати в пісні. Шевченко був з тих поетів, які, складаючи вірші, внутрішньо співають їх. Це, може, найважчі поети для перекладу.

Друга віршова група – це чотиристопний ямб пушкінського типу. Приклад я вже наводив. Не раз указувалось на надзвичайно ритмічну і метричну різноманітність Шевченкової поезії, на дуже сміливі переходи одного розміру на інший, глибоко внутрішньо обґрунтовані. Це факт незаперечний. Шевченко дуже вільно розставляє наголоси не тільки в «силабічних», але й силабо-тонічних своїх поезіях. Це зокрема стосується і його російських поем.

Про вміле користування римою – причому часто дуже свіжою (особливо для того періоду розвитку українського слова) і глибокою, про асонанси та дисонанси, про те, що буквально немає сторінки «Кобзаря», де б не було чудової гри внутрішніми римами, про майстерність звукопису:

Неначе ляля в льолі білій

або

Гармидер, галас, гам у гаї, —

про все це говорилося вже неодноразово.

Широкі перспективи відкрито і для вивчення багатої лексики та гнучкого синтаксису Шевченка.

Якщо нудні епігони до невпізнання змінили характер його вірша – їм здавалось, що їхні шарманочні хореї й є «шевченківський розмір», – і цілком витравили в своїх творах ідейний дух «Кобзаря» – то такі творці, як Леся Українка, як Іван Франко, йдучи зовсім самостійними шляхами, органічно засвоїли і розвинули славні шевченківські традиції.

Думаю – в цьому погодяться зі мною і українські поети, і поети, що перекладали «Кобзар» на мови народів Радянського Союзу, – що вірші автора «Катерини» і «Кавказу» є і довго ще будуть, разом з віршами Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Івана Франка, Лесі Українки, Хачатура Абовяна, Давида Гурамішвілі, Янки Купали, оплодотворяючим началом нашої поезії.

Я не кажу про пряме наслідування. Кращий спосіб наслідувати великого поета – це бути оригінальним…

Великі поети – завжди сучасники для нових поколінь, які щоразу відкривають у них нове, суголосне своїй добі. Досить подумати, чим є для наших робітників, колгоспників, інтелігенції Пушкін чи Некрасов, досить пригадати хоч би той момент із «Молодої гвардії» О. Фадєєва, коли Уля Громова захоплено читає вголос Лермонтова.