Донцов боготворить культ насильства

І навіть тоді, коли український патос переходив до заперечення чужого, воно було неповне, половинчате. Навіть революційне українство знало в сути річі лише «чого воно не хотіло, а не чого хотіло». Його бажання «зруйнувати істнуючий лад» було лиш виразом того почуття, що стреміло тільки знищити «насильство» в світі; до організації нового «насильства» революційне українство не додумалося. В нього не було «бажання панувати над кимсь», лиш гола непродуктивна, чисто оборонна «ненависть до рабства».

А сього було так мало! Сама «ніжність», пошанівок до свого – не тільки не дасть перемоги ідеї, але й не пірве свого народу. Латинська церква, з чужою мовою, так само як східна з церковнословянщиною, – помимо того пірвала маси, а яке спустошення робить чужий в нас російський большевизм. Очевидно, сама «ніжність», сама поверхова «наськість», любов до свого не дасть ідеї перемоги. Щось інше мусить ще в ній бути, в її патосі. І се «щось», до чого горнуться підсвідомо маси, що є суттю ідеї, освячуючи її незрозумілі й чужі масі деталі, – якраз і є власне сей інстинкт пановання, влади, бажання накинути себе ворожій думці і світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Маси, так вражливі на сей «інстинкт насильства», вірять його навіть в чужій по формі ідеї, і часто приймають її, жертвуючи їй млявою, недокровною, однобокою, лише оборонною, та «ніжною», трусливою, – хоч і «своєю».

Наш патос був «тугою за чистим, людським, мирним… життям». Але ж життя се не лиш туга, але і гнів! Не лиш чисте, а й брудне! Не лиш мир, а й війна! Підставою українського відродження було «щиросердне хотіння», а не «примус, не обман, не грабіж чужого». Але ж, щоб перемогти, патос нової ідеї не може обійтися без волі до примусу, часом до обману, а часом до «грабіжа чужого». Бо що в підбитій нації є ще «своє», що не стало привлащене чужими? Навіть на своїй території чується така нація «на нашій несвоїй землі». В полудневім Тиролі навіть прастару назву країни, навіть німецькі назвиська зіталізовано, зроблено «чужими».

Інстинкт пановання («примусу»), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього вона жадною «ніжністю» Винниченка, ані «сопілковою» фільософією Федьковича, ані «антиберкутством» Франка, ані «антифанатизмом» Драгоманова, ані Тичиновою «музикою», ані «народолюбством» соціалістів, – не здобуде вона собі справи на буття. Мало хотіти підважити волю, треба поставити на її місце свою, яка увібрала б у нові ланцюги ворохобний світ фактів.

В нас протестувалося проти чужої ідеї тільки в ім’я гуманності, ніжності… І в сім страшне засліплення. Бо лиш той спротив творчий, який є вагітним грядущим «знущанням» над опірними, волею до сього, – продовжує просторікувати Донцов. – Коли б воюючий фашизм або большевизм не мали в собі того святого, яким натхненний був тріумфуючий фашизм і большевизм – ніколи б вони не перемогли. Християнство, що вийшло з катакомбів, видало Торквемаду. І коли б його дух не жив вже в перших християнах, не схилилися б перед ними римські вірли.

Драгоманів гримав проти сього патосу погромів, бо мало в них було гуманності, «альтруїзтичних думок», а натомість богато скаженої злости п р о т и тих, хто не приймає віри пророків і апостолів». Знов скажене засліплення! Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» для себе, а позбавлена «скаженої» злости проти чужого світа. Ось слова одного большевика: «РСФСР не лише п’ять букв, а й п’ять огненних знаків, що звістують світові нову правду. За сі п’ять знаків я, що до нестями ненавиджу убійство, візьму рушницю і піду вбивати». Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: «Бог так хоче, щоб пішла в непам’ять ціла людськість, коли треба битися за його славу». Ось той патос, який бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого»232.

Певні, саме цим войовничий націоналізм Донцова привертає увагу окремих сьогоднішніх видавців. У Львові, де – нагадаємо – свого часу побачив світ «Націоналізм», а через три роки потому було створено зовсім недоброї пам’яті «ОУН» («Організацію українських націоналістів») на самому початку нинішнього століття вийшов 1-й том зібрання творів Донцова.

Останнє українськомовне енциклопедичне видання повідомляє такі дані про основного ідеолога українського націоналізму: «Від 1922 року проживав у Львові. Засновник Української партії національної роботи, редактор її органу «Заграва (1923 – 1924). Відновив видання «Літературно-наукового вістника» (1922 – 1932). Редагував «Вістник» (1932 – 1939), видання якого поновив Є. Коновалець, та книгозбірню «Вістника». З 1939 р. жив у Берліні та Бухаресті (Румунія), видавав журнал «Батава» (1940 – 1941). Від 1941 р. перебував у Берліні й Празі, де писав статті для німецької преси. Од 1945 р. мешкав у американській окупаційній зоні в Берліні, потім – у Франції, Великій Британії, США. 1947 р. оселився в Канаді, викладав українську літературу в Монреальському університеті (1949 – 1952).

У своїх теоретичних поглядах пройшов еволюцію від прийняття соціалістичних і марксистських ідей до їх повного заперечення. Обґрунтував ідею українського націоналізму. Відстоював ідею крайнього войовничого християнства, ідею незалежності України, ідеологічно обґрунтував діяльність Організації українських націоналістів.

Для гострополемічних публіцистичних творів Донцова характерна пристрасна аргументація без будь-яких компромісів. Тривалий час його ідеологічні засади зустрічали критику з боку демократичної і церковно-релігійної (переважно католицької) громадськості за волюнтаристський і пантеїстичний монізм»233.