Тараса – в супроводі солдат – ведуть до столиці пішки разом із челяддю

– Уся челядь, у тому числі і твій улюблений Тарас, буде відправлена етапом. Стосовно конвою я вже домовився з полковником Юкевичем. Він обіцяв виділити надійних солдатів.

– Я не зовсім тебе розумію, Полю… Адже раніше ти ніколи не вимагав солдатів для твоїх кріпаків.

– Ти забуваєш про те, що робиться в Польщі. В литовських лісах також хазяйнують банди. І якщо моїх кріпаків відправити без надійного нагляду… Адже це бидло мріє про волю, про якесь там звільнення…

Перед новим 1831 роком Римський-Корсаков підписав своє останнє розпорядження, після чого відбув з Вільни. Коли вдалині затих дзвін бубонців, Енгельгардт зітхнув.

– Найбездарніший дідуган, – сказав він сам собі. – Розвалив губернію, а в результаті став членом Державної ради. Втім, дурням щастить.

Енгельгардти виїхали за кілька тижнів.

Знову, як тоді у Вільшані, перед будинком вишикувалась челядь, коли в дверях показався пан Енгельгардт, схилилась у глибокому поклоні.

– Щасливої дороги, ясновельможний пане!..

За паном вийшла Софія Григорівна, няня з маленьким Васею, покоївка мадемуазель Мадлен. Їм челядь також вклонялась. Городяни, які стояли віддалік від вулиці, з цікавістю спостерігали цю сцену.

Тараса серед челяді не було, він востаннє допомагав своїм панам.

– Прощавай, Тарасе, – сказала Софія Григорівна. – Тепер ми побачимось нескоро, уже в Петербурзі.

– До побачення, пані Софіє Григорівно. – Тарас поцілував простягнуту руку. – Щасливо вам добратися!

Вона полізла в гаманець і сунула Тарасові в кулак дрібну монетку.

– Купи собі що-небудь.

– Дякую вам, пані Софіє Григорівно!

– Ви не вважаєте, баронесо, що ваше прощання з козачком затяглося? – Енгельгардт перевів погляд з дружини на козачка. – Забирайся геть!

Одразу ж по від’їзді панів у двір прибув загін солдат, які звичайно супроводжували до в’язниці арештантів. Конвойний офіцер з осетинів звелів усій челяді вишикуватися в один ряд, чоловікам спереду, жінкам у хвості, і дістав з кишені заяложений аркуш паперу.

– Нечипуренко? – Офіцер заглянув у список. – Де тут Нечипуренко? Меліхов?.. Шевченко?

– Тут, пане офіцер!..

– Письменчук!

Ніхто не відізвався.

Офіцер закінчив перекличку і тричі перелічив усіх дворових. Не вистачало одного Івана Письменчука.

– Цей холоп був не дуже надійним, пане офіцер, – поскаржився домоправитель.

«Невже Іван втік?» – подумав Тарас, і йому раптом стало кривдно за себе. Була можливість піти разом з Дунею, а він не пішов, залишився.

На вулицю вже нікого не випускали, біля воріт стояв літній солдат з гвинтівкою.

У дорогу вирушали вранці. Усю ніч ішов мокрий сніг, лапаті сніжинки падали на ще теплу багнюку і танули.

Усю челядь знову вишикували і перелічили.

– У дорозі не бешкетувати, не відлучатись, буду стріляти! – попередив офіцер.

Несподівано у брамі з’явився Рустем і попросив покликати Тараса.

– Не дозволено, ласкавий пане, – відповів вартовий.