Дружба та близькість двох майстрів пензля

А ось які спогади самого Тараса Григоровича Шевченка занотував його шанувальник в останні роки життя Г. М. Честахівський: «Колись то було, ми з… Штернбергом ходили на Смоленське кладовище рисувать лопухи, – воно ж дуже пригоже на картині; як змалювать на переднім плані, то воно дуже гарно. Тоді ще ми були учениками в академії. Оце було, як настане літо, то ми повстаємо раненько, до схід сонечка, та й попластаєм на Смоленське рисувать лопухи, та позарошуємось по траві, як добрі рибалки, поки набредем на самі гарніші, і розташуємось ділом. та рисуєм-рисуєм, поки сонечко геть-геть підіб’ється. А як стане дуженько пригрівать, отоді вже зашморгнем діло в капшуки, позаховуєм в кишені та й гайда додому! та по дорозі й завернем в другу смугу, за великим граданом (проспектом), там була невеличка дерев’яна хатка, а в тій хатиночці жила німкеня з дочкою, – ото вона було зваре кофе, а ми нап’ємось, подякуємо та тоді вже йдемо в академію, в наші майстерні, та й заходимось коло доброго заходу – мурувать Спаса та гострі верхи (?) виводить, до години третьої або четвертої, поки пора обідать. А пообідавши, рисуємо часів до семи, а тоді нап’ємося чаю та й підем вештаться по великому градану або до знакомих у гості.

Дуже добре тоді жилося! Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним! Оце було гуляєм, гуляєм на градані, а товариство, малярі, нам назустріч, то один, то двойко, та й назбирається чималий гурт. От ми намовимось, куди звертать, та й підем – або до кого з товаришів, або в академію, в майстерні, пробалакать вечір, – іноді було і Брюллов опиниться серед нашого гурту, та люба, та щира розмова, як те море, грає, золотом горить на сонці, гомонить та блискотить, так ми гучно та весело гайнуєм час бесідою. А як коли посідаєм на човники та дмухнуємо було на вольні острови! Раз якось намовились з Брюлловим погулять-рисувать, захотіли вже і по чарочці, на пристані коло академії сіли в човник, Брюллов, я, Штернберг і Михайлов360, і поплили… А день – не день, а рай божий, ясний, тихий та веселий… Тільки чути рітень (sic) жайвороній! Перевожчик добре гнав човен, доплили острова, висіли, а йому дали два карбованці, й випроводили додому, наказавши йому, щоб приплив за нами перед вечором. Ото ми й розташувались… І що то за день був золотий! І рисували, і читали, бо Брюллов дуже любив читання: оце було, як дома малює, то щоб хто-небудь читав йому, а він слуха та малює. Або як занедужа та лежить на ліжку, то теж щоб читали йому. І розмовляли, і співали, і пили по чарочці та заїдали усячиною. І дуже, дуже веселі були! От уже й вечоріє, і вечір, а перевожчика – нема; уже й ніч, а його не чуть… Коли, якраз опівночі, чуємо – плескоче веслами по воді, аж гульк – пливе човник до нашого берега… Приплив, а відтіля знялось три чоловіка, виступили на остров двоє з клунками, а третій з сапетиком361 у руках. То наше товариство: вони увечері вештались по лісу, на другому боці, та з того берега розчули наш галас, та ударились до Петербурга, захопили з собою всякої злагоди на човник та й прилаштувались до нас… От – ніч іще сталася нам яснішою, і сон розігнався… А вранці, дивимось – ще три човники прибились до нас з товариством: вони прочули, що ми на вольнім розволлі з Брюлловим бенкетуєм, та цілісінькою батавою злаштувались додать нам і – додали: привезли з собою кашовара з усякою знадобою і самоварами і – чого там не було… І знову таку бесіду зачинили, що й досі гикається, як згадаєш, чого там не переговорили… Що ще до Адама було, то й те згадували! та отак ми – два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем, укупці, проярмаркували, а на третій, увечері, поплили додому спочивать. А про перевожчика дознали, що він за два карбованця упився, а про нас і забув… Боже-батьку, як згадаєш оте життя вольне, молоде, веселе! Наче сонця освіт розсвіте чорну хмару, осяє мою сумну душу, серце зрадіє, обновиться, як та божа веселочка після тучі-грому, від ясного сонечка і ріє в високості! – І туман хмари-думи, як та павутина, спадуть з мозгу.

А зимою частенько траплялось сидіти без копійки в холодних майстернях: ні в його, ні в мене нема ані півшеляга у кишені…»362