Несправедливе й жахливе знущання над малим Тарасом

Ставлення мачухи до малого Тараса, як тільки-но бачили, яскраво виявилось і у намовах на нього та – відповідно – нещадному катуванню хлопчика. Про один з цих обурливих за своєю жорстокістю фактів розповідав М. К. Чалий: «На проводах тіла Шевченка в Києві сестра Ярина передала нам один показовий факт із цього темного періоду життя поета. У постояльця-солдата було вкрадено три злотих. Позбувшися свого майна, служивий зняв цілу бучу – ледве не повиганяв усіх з дому. На кого ж скласти провину? Звичайно ж, на ненависного мачусі пасинка Тараса. Той божився й присягався у своїй безневинності, та мачуха стояла на своєму. Щоб уникнути покарання, хлопчик утік із двору, заховався в бур’янах закинутого городу й просидів там чотири доби у кущах калини. Сестра Ярина, боячись за брата, старанно приховувала від домашніх його криївку, нишком носила йому їсти й розважала іграшками. У кущах калини Тарас влаштував собі курінець, проклав навколо нього доріжки й посипав їх піском. Влаштувавши на дереві щось на зразок мішені, він стріляв у неї з бузинової пукавки. На п’ятий день мачушині діти знайшли криївку Тараса. Його взяли на допит, зв’язали по руках і ногах, і різки щедро посипалися на хлопця, що без вини терпів обмову. Головним слідчим і катом у цій справі був рідний Тарасів дядько Павло, «великий катюга», за словами оповідачки. Катування тривало три дні з невеликими перервами. Не витримавши мордування, а більше на прохання сестри, хлопчик взяв на себе злочин, якого він не скоїв; та коли його запитали, куди він подів вкрадені гроші, маленький мученик відповів, що заховав їх у садку, а коли його примушували показати місце, де закопано гроші, хлопчик відрікся від своїх слів, і катування відновилося. Нічого не досягши, його, змученого, кинули до темної комори. Продавши юпку покійної матері, солдата задовольнили. А справжнього злодія викрито було згодом: гроші вкрав мачушин син Степанко, сховавши їх у дуплі старої верби.

Перенесені в дитинстві подібні несправедливості не забуваються протягом усього життя, озлоблюючи серце людини проти своїх ближніх. Зненависть, яку мав Шевченко до своїх зведених братів і до свого дядька, він зберіг до кінця своїх днів; з іншого боку, співчуття молодшої сестри до гнаного брата, її гаряча до нього прихильність і її власна гірка доля в заміжжі за п’яницею-чоловіком пояснюють нам ту пристрасну любов, яку почував поет усе своє життя. Вмираючи, він просив своїх друзів не забувати сестри Ярини»282.