Пушкін на нашій землі

І ще одна праця М. Рильського, якою не можна не захоплюватися – «Пушкін на нашій землі». Вона починається із звернення до першої поеми поета. «Дія молодечої поеми Пушкіна «Руслан і Людмила», – нагадує Рильський, – починається і кінчається в Києві. Це Київ казки, Київ билини, Київ народних переказів, Київ «старины глубокой», легендарної і фантастичної. Аріостівська грація, вольтерівська усмішка віють над цією поемою, яка, однак, «простонародністю» своєю накликала пересердя суворих класицистів, отже, становила один із перших кроків російського «романтизму», вживаючи терміну Пушкіна та його друзів, а по суті – реалізму. Годі, звісно, шукати в поемі реальної давньої Русі, реального Києва, хоч би й огорнутого в історичний серпанок. Казковий, фантастичний Київ устає перед нами і в звуках геніальної опери Глинки, що так чудесно перейнявся чарами пушкінського сонця. І проте приємно уявити собі на мить, що цими от хвилястими зеленими узгір’ями, які я бачу в своє вікно, справді летів колись, під радісний гомін народу, богатир із притороченим до сідла чаклуном, що тут, у теремі князя Володимира, справді відбулося весілля Руслана та Людмили, вигаданих поетом, але живих навіки. Приємно подумати, що погляд великого поета ще в ліцеї звертався до нашого Києва – нехай і уявного, а проте Києва.

Багато на Україні слідів Пушкіна. Багато слідів України в творчості Пушкіна. Катеринослав, де почався вигнанський етап у житті поета, дав йому тему для кованої, залізної, напруженої, мов тятива лука, поеми «Брати-розбійники», поеми не тільки про злочинців та душогубів, але й про нестримну жадобу волі, – жадобу, яка особливо болюче сповняла тоді серце самого поета, – і про незламну дружбу, і про людське пробудження сумління. Мальовниче село Кам’янка, де гостював поет у Давидових та Раєвських, осяяне двома іменами: Пушкіна та Чайковського. Тихий Тясьмин чув там волелюбні розмови майбутніх декабристів, чув палкі, беззавітно сміливі слова поета і навівав йому своїм плескотом сумні й світлі ліричні рядки, такі як «Редеет облаков летучая гряда», – поезія, з якою внутрішньо споріднене Шевченкове «Сонце заходить, гори чорніють…»

Саме з Кам’янки вперше, року 1821, приїхав у гурті друзів Пушкін до Києва, де бував і потім. Бачив він у подвір’ї Печерської лаври надгробок Іскри та Кочубея, – чи не там зародилась у нього ідея «Полтави»? Ходив по старовинній горі Щекавиці, де, за літописним переказом, поховано князя Олега, – чи не там уперше виникла ідея «Пісні про віщого Олега»? Хто зна! Але і «тополю київських висот», хоч і під сніговим покровом (це було в січні – лютому), і наддніпрянські урвища, і гомінливі київські Контракти він бачив, – а знаючи вдачу поета, можна собі уявити, як він придивлявся до будинків, до людей, які жваві заводив розмови. І йдучи, скажімо, по давньому Печерську чи переходячи Подолом, мимоволі з особливою гостротою думаєш: тут ступала нога Пушкіна… Тут лунав голос Пушкіна… Чорне море, грайливо набігаючи хвилями на стрункі ніжки юної Марії Раєвської, – тієї Марії, що потім, вийшовши заміж за декабриста Волконського, пішла за ним у Сибір і була оспівана в поемі Некрасова «Русские женщины», – Чорне море навіяло Пушкіну глибокоінтимні рядки в першій главі «Євгенія Онєгіна», але ж до нього звернені і прекрасні, горді, мужні слова: «Прощай, свободная стихия…» Свобідна, вільна стихія – скільки жагучого захоплення було в цьому визначенні!

Пушкінська скарбниця барв незмірно збагатилася в Криму, як збагатилася вона у Міцкевича, – обидва, до речі, подорожували як вигнанці. І якщо в одному з славетних «Кримських сонетів» Міцкевича оплакується доля легендарної польки, яка нібито загинула в бахчисарайському гаремі, то на тому самому сюжеті побудована чарівлива поема Пушкіна «Бахчисарайський фонтан».

З Кримом, зокрема з Гурзуфом, тісно пов’язані імена двох великих поетів, російського і польського. І треба на всю силу підтримати ініціативу представників інтелігенції Москви і Ленінграда, що звернулися до Всесоюзного музею О. С. Пушкіна встановити у Гурзуфі бронзову постать Пушкіна. Оскільки мені відомо, щось у цій справі вже робиться…

Хто хоче уявити собі Одесу 20-х років ХХ століття, той не знайде собі кращого джерела, як в «Уривках із подорожі Онєгіна» у романі «Євгеній Онєгін». Одесу тих часів не можна собі уявити без постаті Пушкіна, а трохи пізніше – Міцкевича. І знову-таки конкретна думка: пора вже в одеському будинку, нерозривно пов’язаному з іменем найбільшого російського поета, широко розгорнути пушкінський музей. Для цього є всі можливості, не бракує в Одесі й ентузіастів цього діла.

Пушкін знав Україну і любив український народ, цікавився історією і любив творчість цього народу. Тому багато свідчень. Поема «Полтава» – найбільший пушкінський твір на українську тему.

Не можна уявити собі розвитку російської поезії аж до наших днів без Олександра Пушкіна. Але міцно ввійшов він у серця Шевченка, Франка, Лесі Українки, Грабовського, Старицького, Руданського, Самійленка. Творчість Пушкіна – факт історії не тільки російської, але й української літератури (і звичайно, літератури світової). Я не можу собі назвати ні одного радянського українського поета, який би не відчув на собі подиху пушкінського генія, не перекладав би Пушкіна, не писав би про Пушкіна.

Пушкін ходив, Пушкін ходить по нашій землі… Пушкін ваш, дорогі брати, але він і наш!»140