Велика пристрасть малого Тараса

Більше всього малий Тарас бажав стати художником, та кріпакові було практично неможливо без якихось чудодійних обставин здійснити цю заповітну мрію. І не стільки через недбалість, некваліфікованість чи байдужість, а то й просте небажання звичайних сільських малярів, скільки через кріпосницькі порядки царської Росії та суспільних і клерикальних сил, які виступали її опорою».

О. Кониський зазначає: «Охота і кебета до малярства прокинулася у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі і учителі, і товариші школярі помітили за ним малярську кебету…

Тарасові малюнки, що робив він, коли був у школі у Богорського, «були коні і москалі, намальовані на грубому папері сірому». Варфоломій Шевченко бачив їх поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша. Тарас спізнався з малярами з сусідніх сіл… Опріч великої природної охоти до малярства, вабило Шевченка ще й те, що малярський заробіток, здавалося йому, дасть хліб. Навіть геть пізніше, вже на віку підтоптаному, Тарас був тієї думки, що «живопис його професія, його хліб насущний»298.

«Від раннього дитинства, – зауважує й інший біограф Шевченка М. Чалий, – пробудилася у Шевченка пристрасть до малювання: де лише можна було – на стінах, на дверях, на воротах – він увесь час малював вугликом чи крейдою. Трохи пізніше, після короткого перебування в брата, він ще раз спробував знайти вчителя й пішов у село Хлибнівку299, яке уславилося своїми малярами. В одного з них він і знайшов пристановище, та пробув там лише два тижні. Хлибнівський маляр, хоча й визнав його здатним до малярства та, боячись відповідальності за те, що прийняв до себе кріпацького хлопця без посвідки на проживання, порадив Тарасові спершу виклопотати собі в поміщика дозвіл на вільне проживання, а тоді вже поступити до нього в науку. Шевченко вирушив у м. Ольшану300, де розташована була резиденція Дмитренка, головного управителя маєтками Енгельгардта, й став просити в нього дозволу жити у хлибнівського маляра. Розбалакавшися з хлопчиком і завваживши його кмітливість, Дмитренко, замість того, щоб видати цю посвідку, взяв його між свою дворову челядь. Це було 1829 року. Шевченкові виповнилося тоді 15 років.

Ось так усі зусилля нещасного сироти вибитися на світ Божий, усі його прагнення вгамувати спрагу до знання, яка несвідомо пробудилася в молодій душі, зустріли непереборну перешкоду; гніт кріпосного права, що мертвив усе живе й убивав у самому зародку будь-яке шляхетне поривання…»301

Про нестерпні умови життя і жахливий стан малого хлопчика Тараса розповіла матері Лебединцева – Катерина Красицька – рідна сестра Шевченка: «Приблудою його, матушечко, звали, їй-богу. Було оце й не видно, як воно рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та й все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали. Було манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як пришло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві, а я як загляну йому в голову, аж у його, пробачайте, матушечко, в голові… як у свинячому стегні… Еге, отаке було, а далі вистербало… Ніхто й не сподівався з його чоловіка…».