Шевченко знайомиться з поезією Міцкевича й Донелайтіса

Поки вони розмовляли, на поміст, де стояв натурщик, став студент у мундирі з фіолетовим комірцем і почав декламувати:

Гей, до плеча плече! З’єднаєм

Ми землю одностайними рядами.

Ми в огнище одні думки зливаєм —

І душі наші зіллються вогнями.

– Хто це написав? – тихенько спитав Тарас у Гната.

– Адам Міцкевич. «Ода до молодості». Подобається?

– Дуже!

– Ти що-небудь читав Міцкевича?

– Нічого не читав… А хто це – Міцкевич?

– Надія нашої польської поезії, – відповів Гнат. – Якщо хочеш, я дам тобі почитати його вірші.

Студент у мундирі з фіолетовим комірцем зіскочив з помосту, і туди відразу ж піднявся юнак у байковому піджаку. Він також читав вірш, але по-литовськи, і далеко не всі зрозуміли його. Тараса знову виручив Гнат, який перекладав рядок за рядком.

Приндиться панчик благенький, всіляко збиткує над нами,

Руку подати гидує, тим паче наш труд поцінити.

Став би комизитись той мудрагеля, аби не сірома,

Стало б родити наїдні пампушки невгноєне поле?

Він лиш од того навик гордувати, зазнаїстий панчик,

Що цілий вік задля нього длубається в гної сірома!

– А це хто написав? – Тарас подивився на Гната.

– Не знаю… Якщо хочеш, спитай у того, хто читав. Його звати Повілайтіс.

Вони підійшли до юнака, вбраного по-сільському.

– Я йому перекладав, але пробач, – не знаю, кого, – мовив Гнат.

– Донелайтіса… Був такий пастор, настоятель лютеранської парафії в маленькому прусському містечку.

– Наче про наших панів з України написав, – сказав Тарас, дивлячись на Повілайтіса.

– Це про наших литовських панів…

– Пани, мабуть, скрізь однакові – що на Україні, що в Литві…

– Що в Польщі, – весело додав Гнат.

Додому Тарас повернувся пізно, пройшов чорним ходом, через який ходила челядь. У будинку світилося лише одне вікно, де спав маленький Вася з нянькою. Пані Софії Григорівни, напевно, не було вдома. Тарас запалив свічку, пішов у бібліотечну кімнату і почав роздивлятися книги – чи немає там Міцкевича і Донелайтіса.

Донелайтіса він не знайшов, а томик Міцкевича стояв на полиці. Тарас узнав його. На титульній сторінці було намальовано янголятко з лірою і було надруковано: «Балади і романси». Вільно. У друкарні Юзефа Завадського. 1822».

Спокуса почитати вірші Міцкевича була великою, але брати книжку без дозволу пані Софії Григорівни Тарас не захотів. У пана Енгельгардта він узяв би обов’язково, навіть знаючи, що за це перепаде, але до Софії Григорівни він ставився зовсім інакше, тому з жалем поставив книжку на місце. «Завтра вранці попрошу, пані дозволить», – подумав Тарас і поліз на своє горище спати»339.