Пізнавальні дитячі мандри

Повна воля дитині вештатися і бігати де хоче і скільки хоче, маючи свої лихі сторони, має і добрі: дитина мусить сама мірковати про свої забавки; привчається мізковати, придивлятися до всього, що діється навкруги, спостерігати і природу і людей. Так було і з Тарасом, – і воля його, не спинена зайвою часом опікою догляду, мала добрий вплив на склад його хисту і кебети265. Ходячи по могилах та по долинах, по ярах та по гаях, сидячи біля ставу або біля ручая в саду, він придивлявся до всього і мірковав своїм дитинячим мозком. Хлопець з природи цікавистий і перенятливий, він придивлявся до природи, прислухався до гомону її і переймався враженнями її. Гайсання вітру по полю, гомін листви в дуброві, пісні солов’я і щебетання птаства глибоко западали в молоду його душу;

природна краса місцевості брала його за очі, вабила його серце і наповала йому не сидіти в тій хаті, де він бачив «пекло». На волі, на просторі, найпаче на шпилю Пединівському266, де був і вітряк, і печера, або в кущах густого саду Желеха в душу до маленького Тараса западали перші зерна тієї широкої фантазії, що потім розгорнулися так сяєвно, пишно, розкішно. В голівці дитини природа будила природжену Тарасові допитливість, бажання довідатися, спізнати, що, як, і через що так сталося і так діється в природі.

Лежачи було під грушею чи під яблунею в батьківському саду, «дивиться він на супротилежну могилу, дивиться, дивиться і сам себе питає: «А що там за горою? Там повинні бути залізні стовпи, на яких стоїть небо…»

Про ті залізні стовпи, що підпирають небо, певна річ, не раз доводилося йому чувати і від людей, старших за його.

І от раз якось, коли Тарасові йшло шосте або сьоме літо, зайнялося у нього непереборне бажання піти подивитися на ті залізні стовпи»267.