Г. Грабович все ж намагається відшукати розбіжності у «рецепціях» Маланюка й Донцова

І хоча Маланюкова рецепція204 Шевченка надзвичайно закорінена в ідеології, вона все одно значно відрізняється від рецепції його редактора, видавця і гуру. Переважно кожна із цих відмінностей діє на користь Маланюка, ослаблюючи категоричність і жорстку заідеологізованість Донцова.

Маланюк зазвичай урівноваженіший, нюансованіший і не такий відверто доктринальний і пропагандистський, як Донцов. Це особливо видно в їх судженнях про різних осіб із шевченківського оточення, а потім про їх коментаторів. Скажімо, Куліша Донцов бачить переважно в негативному світлі, як недостойного і заздрісного сучасника, проросійського антипода до Шевченкового патріотизму, натомість для Маланюка, який присвячує Кулішеві вдумливий есей і часто його згадує, він є провідною постаттю, яка формує національне відродження, втілює сам сенс національного обов’язку, здійснює низку першочергових літературних осягнень. Це ж саме можна сказати про Франка, якого Донцов регулярно висміював у міжвоєнний період і прийняв лише у пізніший час свого життя. І хоча Маланюк переважно наслідує Донцова у засудженні Драгоманова за його ніби брак відданості українській національній справі, за його нібито русоцентризм, холодний раціоналізм тощо, він ніколи не робить цього в дусі принизливої лайки та огульного очорнювання, що так характерно для Донцова.