Маланюк залишається в таборі Донцова

Історію взаємин Маланюка і Донцова ще не вивчено, – зазначає Г. Грабович, – зокрема потребує дослідження обширне й досі не опубліковане листування. Наприкінці їхніх листів, тобто у 1960-х, вони розійшлися, передусім це спричинила Маланюкова потреба переорієнтувати своє мислення щодо сучасної України. Але у вирішальний міжвоєнний період Маланюк перебуває цілком у таборі Донцова. Сенс того впливу, що Донцов на нього мав, його відданість справі видно у статті, що її Маланюк написав до 75-річчя Донцова, де він – з вірою і патосом щирого адепта – простежує ту роль, яку «доктор» (як його називали послідовники) відіграв для України і для нього особисто. Стаття – по суті панегірик, сконструйований із есенціялістських і маніхейських топосів донцовської візії української історії: темна ніч українського безсилля, безладу і браку волі, що позначали кінець ХІХ століття і були втіленням раціоналізму і федералізму, а також нібито русоцентризм Драгоманова, героїчні визвольні змагання і згодом поразка української війни за незалежність, а потім відповідь на причини поразки – і разом з тим візія відновлення та справжнього звільнення від психологічного стану облоги. Таким звільненням постає Донцов і «Літературно-науковий вісник», що почав виходити 1922 року, коли багато хто дослівно ще переживав травму війни».