Тарас Григорович Шевченко і його поезія у Великій Вітчизняній війні

У 1943 році у важкі дні битв за першу столицю УРСР – робітничий український Харків як завжди пристрасно, гнівно, натхненно й поетично писав у статті під промовистим заголовком «Шевченко-воїн» письменник Ярослав Олександрович Галан:

«Десять років тому, коли з криком біснуватого дервіша вибіг на сцену історії Адольф Гітлер, світ жахнувся. В ХХ сторіччі в самому серці Європи виник режим, який здичавіння і варварство поставив на височінь ідеалу. Погаслі в мороці віків вогнища знову запалали на майданах німецьких міст. Безсмертна тінь Івана Гуса руками гітлерівських катюг вдруге вже кинута на вогнище.

Спершу вони спалили тисячі книжок – твори людського генія – і, перетворивши свою країну в царство торжествуючого хама, пішли війною на схід і захід сонця. Того самого сонця, що в ньому людство споконвіку вбачало символ волі і щастя, а вони вирішили перекреслити його чорним знаком свастики. Розперезаний прусський мугир, «куций німець узловатий» з шевченківського «Посланія» святкував своє свято на вулицях переможеного Парижа, на вкритих славою минулих тисячоріч руїнах Акрополя, а згодом його гусячий крок задудонів на спорожнілих, як під час чуми, майданах священного Києва.

Їм здавалося, що окупуванням Києва, Львова і Харкова вони покладуть важкий камінь на могилу України, що їм вдасться одним махом німецького меча зробити те, чого не змогли домогтися польські королі і російські царі. Перейменуванням України на «рейхскомісаріат» вони гадали вибити з голів українців думку про українську державність, а терором гестапо умертвити дух свободи, що ним пройняте кожне українське серце.

Для них Україна була лише географічним поняттям, а її люди – сірою безголосою масою, «іванами без роду і долі», голотами без традиції і національної гордості.

Ці ілюзії гітлерівських песиголовців не тривали довго. Вони розвіялись, як дим, уже в перші дні війни, коли німецька орда надибала запеклий збройний опір усього українського народу. Досить було кількох днів Вітчизняної війни, щоб ожили великі тіні Богдана і Богуна, Залізняка і Гонти.

У хвацькуватих прусських офіцерів, які з міною переможців фотографували в українських містах пам’ятник Шевченка, і на думці не було, що вони фотографують не бронзову постать, а вічно живий символ непоборності великого народу, його співця і натхненника, що перший навчив його любити волю і боротися за неї до загину.

Вони не змогли втоптати в болото того, хто силою свого таланту підняв і очистив з панського намулу прапор української держави і віддав його своїм онукам <…> …

У надвечір’я визволення Харкова Червоною армією навколо Тарасового пам’ятника палали і злітали в повітря кращі будинки, рука варвара в безсилій люті руйнувала найбільше місто України. Однак пам’ятника німці не насмілились повалити. Вони знали вже з гіркого досвіду, що цей акт вандалізму тільки вщерть переповнив би чашу народного гніву, а слово геніального бунтаря ще яскравішим полум’ям спалахнуло б у душах українських людей.

У цей великий час відзначаємо 129-ті роковини народження Тараса Григоровича Шевченка, відзначаємо пам’ять генія, вільна пісня якого стає на наших очах піснею всього людства. В цей Тарасів день ми святкуємо грядущий день цілковитого тріумфу ідей, відчутих великим серцем Шевченка.

Це буде день тріумфу і слави України»190.