Шевченко – незаперечний фундатор сучасної української поезії

«Великі народні поети промовляють за свій народ, говорять від його імені, але говорять своїм голосом, в усій неповторній красі свого обдарування, своєї культури». Цього не треба забувати, цитуючи відомі слова Добролюбова про те, що Шевченко – поет цілком народний і що навіть Кольцов не може з ним зрівнятися. В певному розумінні не тільки «Евгений Онегин», але і «Вновь я посетил» або «Брожу ли я вдоль улиц тёмных» не менш народні, ніж «Ну! тащися, сивка».

Шевченко – поет народний тому, що він плоть од плоті і кість од кості свого народу. Але великої помилки припускалися ті, які вважали, що весь його художній арсенал взято із народних пісень. Ясна річ, пісні, під звуки яких зростав і формувався Шевченко, бувши, до речі, дуже музикальною людиною і чудовим співаком, – були одним з головних джерел його, висловлюючись по-старовинному, натхнення. Деякі з його віршів навіть знавців приводили до хибного висновку, і вони питали у поета, чи не є ті твори його звичайним записом якоїсь невідомої ще для них пісні. Таку думку викликала ось хоч така чудесна пісенька:

Утоптала стежечку

Через яр.

Через гору, серденько,

На базар.

Продавала бублики

Козакам.

Вторгувала, серденько,

П’ятака.

Я два шаги, два шаги

Пропила.

За копійку дудника

Найняла.

Заграй мені, дуднику,

На дуду,

Нехай своє лишенько

Забуду.

Отака я дівчина,

Така я!

Сватай мене, серденько,

Вийду я.

Все в цьому маленькому шедеврі дише народною поезією, народною поетикою, народною піснею аж до того «пісенного наголосу «забуду», що передбачає локальне виконання. Можливо, що, творивши подібні речі, Шевченко наспівував сам собі, або в голові його звучала якась народна пісня, як те бувало, за власним його визнанням, з іншим чудовим українським поетом, буковинцем Федьковичем.