Закономірний розвиток особистості Шевченка – поета й мислителя

Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік. Тому не дивно, що супроти напливу тих нових ідей давніші його старокозацькі ідеали бліднуть, що його вузький український націоналізм звільна перетворюється сам у собі, перероджується у любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснутих путами суспільної нерівності, неправди й неволі. Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміливіше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір – се крок наперед по сій дорозі. Велике нещастя, що, мов грім, ударило в нього в хвилі найкращого розцвіту його поетичної сили (його арештування і засудження до смерті на службу в солдатах 1847 р.), не тільки не могло змінити того напряму, але навпаки, утвердило в нім поета; по увільненню з десятилітньої страшної неволі він творить свої безсмертні поеми «Царі», «Неофіти» та «Марію», в яких, покинувши рамки українського націоналізму, на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері»191.