Нестримна воля юнака стати художником

Копітка розвідка Г. Метельського простежує місця проживання юнака Тараса – «кімнатного козачка» Енгельгардтів, котрі, служачи цареві, привезли й свого підлеглого в найзахіднішу частину тодішньої Росії.

Це був час, коли полум’я революційних заграв освіщало й сокровенні сподівання кріпацького сина Тараса Шевченка. Повстання 1830 – 1831 рр. у Королівстві Польському та Литві, будучи боротьбою поневолених народів проти соціального й національного гноблення з боку царизму, водночас являло собою частину революційного руху в Європі. Зокрема повстанню в Литві сприяло те хистке міжнародне становище, яке склалося в Європі після Липневої революції 1830 р. у Франції, бельгійської революції, що почалася в серпні того ж року під впливом французької, і, нарешті, листопадового повстання в Королівстві Польському, безпосереднім продовженням і однією з ланок якого, власне, й стали обговорювані події в Литві…

Ось дещо з хроніки того часу.

Після вибуху повстання в Королівстві Польському 10 грудня (28.ХІ) вже 13(1) грудня 1830 р. наказом царя було впроваджено воєнний стан у Віленській та інших суміжних з Королівством губерніях. І цього ж дня за наказом Римського-Корсакова з віленського арсеналу запаси арсеналу було вивезено до більш безпечного місця – Дінабурга (Даугавпілс, Латвія). Через тиждень було заборонено будь-яке сполучення між жителями Литви та Королівства Польського. Наступного дня 21(9) грудня в циркулярі цивільного губернатора Горна поліцмейстери міст Віленської губернії та земські справники були попереджені про те, що готується повстання.

Якщо до цього додати, що генерал-майор Обручов345, командир 3-ї піхотної дивізії в один і той самий день, 6 грудня (24 листопада) пропонував фельдмаршалу (командуючому) 1-ї армії Сакену закрити Віленський університет та видав наказ про зміцнення віленського гарнізону двома полками та двома артилерійськими ротами з батареями, то загальна ситуація у Вільні та Литві напередодні увільнення Римського-Корсакова стане досить ясною.

З кожним днем становище ставало дедалі напруженішим, і в цих умовах царський уряд не міг більше розраховувати на 77-річного генерала на посаді військового губернатора.

У листі від 24 грудня 1830 р., адресованому Римському-Корсакову, Микола І писав: «Сучасне становище губерній, суміжних з Королівством Польським, покладає на тих, хто начальствує в них, дуже складні обов’язки, пов’язані з частими роз’їздами та особливими зусиллями… побоюючись, щоб надмірні зусилля при роках ваших не мали несприятливого впливу на ваше здоров’я, я визнав за благо призначити вам коло дій не таке обтяжливе… У цьому переконанні, увільнивши вас від посади литовського військового губернатора і призначивши членом Державної ради, я цілковито впевнений, що ви в цьому новому званні принесете всю ту користь, якої я чекаю…»

Наведений документ визначив подальшу долю не тільки Римського-Корсакова, але водночас і його ад’ютанта. Усього за 18 днів до цього, 6 грудня, за імператорським наказом ад’ютанта литовського військового губернатора штабс-капітана Енгельгардта було підвищено у званні – він став ротмістром «із залишенням на попередній посаді». Однак тепер враз було скасовано й саму посаду, так що новоспечений ротмістр залишався, як то кажуть, у пришвах.

28 грудня Римський-Корсаков у зв’язку із своїм новим призначенням віддає відповідні розпорядження місцевим владам у Вільні.

29 грудня новопризначений тимчасовий віленський та гродненський військовий губернатор генерал-лейтенант М. С. Храповицький приступив до виконання своїх обов’язків…

Довгі роки служби у Вільні для Римського-Корсакова скінчилися, для його ад’ютанта закінчувалися теж. До того, як Енгельгардт покине столицю Литви, лишалося трохи більше місяця.

Уже при новому військовому губернаторові Храповицькому йшла інтенсивна підготовка до війни з повстанцями Королівства Польського. У цей час на Литву покладалося завдання значною мірою забезпечити постачання армії провіантом та фуражем. Унаслідок розпорядження військових властей від 12.І.1831 р. (31.ХІІ.1830 р.) про випічку сухарів, у Вільні цим мали займатися не лише в пекарнях, але й в усіх міських будинках та монастирях. Отже, безсумнівно, що такі сухарі готувались і в будинку Перцовича-Клячки ще до від’їзду звідти Шевченка.

Наступний документ аналогічного характеру від 15(3).І.1831 р. вимагав розширити військовий госпіталь у Вільні з 300 до 1200 місць. Отже (так і хочеться вжити Шевченкові слова, щоправда, сказані ним у зв’язку з Віленським університетом): «Тойді здоровийпрездоровий / зробили з його лазарет…»

А тим часом до повстання в Литві готувались і його майбутні учасники. Так, у Вільні, напевно, в кінці січня 1831 р. для організації повстання у Литві та Білорусії було створено таємний Верховний комітет. Продовжували поширюватись надіслані з Королівства Польського відозви та прокламації із закликом скинути ярмо самодержавства та приєднатися до польських братів.

5 лютого (24 січня) 1831 р. російська армія вступила в межі Королівства Польського. 25(13) березня того ж року почалося повстання в Литві.

У проміжку між цими двома подіями П. В. Енгельгардт залишив Вільно й переїхав до Петербурга, куди він прибув 21(9) лютого 1831 р.

Однак, повернемось до січня 1831 р., коли Енгельгардт уже при Храповицькому залишався у Вільні, готуючись (чи не готуючись) до свого від’їзду до Петербурга.

Не зовсім ясно, яке було службове становище Енгельгардта після від’їзду РимськогоКорсакова. Прямих офіційних документів про це знайти нам не вдалося. Деякі припущення можна зробити лише на підставі того, як у цей проміжок часу складалися справи у колег Шевченкового пана, що раніше також перебували на службі при особі тепер уже колишнього військового губернатора.

…можна припускати, що в січні 1831 р. Енгельгардт… залишався серед близького оточення нового губернатора, який придивлявся до «старих кадрів». Однак Храповицький зробив свій вибір… не на Енгельгардті…

Повстання, яке тривало з листопада 1830 р. по жовтень 1831 р. у Королівстві Польському, а також у Литві, Західній Білорусії та на Правобережній Україні, істотно вплинуло на життєві шляхи багатьох людей, зокрема й Шевченка: увільнення з посади литовського військового губернатора Римського-Корсакова та переїзд його до Петербурга, переїзд слідом за ним туди ж і його ад’ютанта Енгельгардта, а відтак – і майбутнього поета.

З примхи долі український геній стояв четвертим у соціально низхідному ряду: Микола І – Римський-Корсаков – Енгельгардт – Шевченко.

Мине час, і відлуння цих подій відізветься у творчому доробку Шевченка, та це буде нескоро, аж на засланні. А поки що майбутнього поета і художника чекав переїзд до Петербурга»346.

Подальші зусилля здійснити заповітні мрії й присвятити себе живопису Тарас Григорович Шевченко здійснював уже в Петербурзі, куди він дістався в кріпацькому обозі Енгельгардта.

На шляху до своєї виплеканої з дитинства мети – стати майстром живопису – Шевченкові довелося виявити непересічну волю, здолати чимало, здавалося, непереборних перешкод. В. П. Маслов розповідає: «Разочарованный в лакейских способностях Шевченка и заметив в нём очевидный талант и призвание к живописи, Энгельгардт уступил его просьбам и отдал его в учение к живописцу вывесок Ширяеву по контракту на 4 года.

Хотя и здесь хозяйская работа состояла в раскрашивании вывесок и окраске заборов, но в столице для Тараса открылось широкое поле к изучению любимого искусства347. Несмотря на усталость от заказных трудов, он уходил ночью в Летний сад и просиживал там до утра, срисовывая статуи или мечтая под впечатлением светлой, как день, северной ночи, напоминавшей ему родную серебристую ночь на Днепре. Тишина и уединение сада и сияние ночи раздражали юное воображение и вызывали воспоминания горькие и вместе сладкие о прожитом времени, о невзгодах детства, о счастии первой любви. По праздникам Тарас посещал залы музеев и тут наслаждался оригиналами великих мастеров и сокровищами искусства, мечтая, быть может, достичь такого же совершенства»348.

У будні – особливо спочатку – Тарасу у Ширяєва було непереливки. Земляк Шевченка – недавній кріпак, художник-портретист Іван Кіндратович Зайцев згадував: «Я нередко бывал у Ширяева, и мы беседовали по вечерам, иногда я у него читал и декламировал произведения Пушкина и Жуковского. В это время в соседней комнате, у растворённых дверей, постоянно стояли два мальчика, лет 16 – 17, ученики хозяина, которые были у него на побегушках, тёрли краски и рисовали немного, пока учитель не доставил им возможность посещать академические классы. Всё, что я читал, мальчики слушали очень внимательно. Почему же, спросят меня добрые люди, я распространяюсь с такими подробностями о каких-то мальчиках. Потому, отвечу я, что один из них сделался впоследствии любимым малороссийским поэтом – то был Тарас Шевченко…»349

Перебування Шевченка в «артілі Ширяєва» розширило коло його знайомих художників. Тут він діяльно спілкувався зі своїми земляками – недавніми кріпаками братами Ткаченками – Георгієм350, Денисом351 та Федором352, це сприяло його входженню до грона столичних професіональних митців.