Юнак Тарас Шевченко переїжджає з Литви до Петербурга

«Перша Шевченкова адреса в Петербурзі – будинок Щербакова – знаходилася всього за кілька хвилин ходу від Літнього саду, де благословлялося на світ Кобзареве натхнення: «…я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй, украшавших сие прямолинейное создание Петра… О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду в светлые безлунные ночи».

«Основним поетичним твором Шевченка, написаним на литовську тему, є вірш «У Вільні, городі преславнім…». Як і поема «Царі» з її тричі згаданим князем «із Литви», ця поема виникла на острові Кос-Арал наприкінці 1848 р.

Існує висловлена В. А. Дьяковим думка, що задум вірша «У Вільні, городі преславнім…» міг виникнути внаслідок спілкування поета зі старшим лікарем Раїмського укріплення С. С. Кількевичем, який 1833 р., наступного року після закриття Віленського університету, вступив вільним слухачем до Віленської медико-хірургічної академії і в 1839 р. закінчив її. Це припущення є ймовірним, але не єдиним… Викладач музики Віленського університету Ф. К. Атце був одним з перших, кого було увільнено від роботи у зв’язку з закриттям цього вищого навчального закладу і, очевидно, першим, хто приніс цю звістку в петербурзьку квартиру Енгельгардта…

У Вільні, городі преславнім,

Оце случилося недавно.

Ще був тойді…340 От, як на те,

Не вбгаю в віршу цього слова…

Тойді здоровий-прездоровий

Зробили з нього лазарет,

А бакаляврів341 розігнали

За те, що шапки не ламали

У Острій брамі342. Дурня знать

По походу. Отже, назвать.

Єй-богу, я його не вмію,

Того студента. Що ж нам діять?

То синок був литовської

Гордої графині.

І хороше, і багате,

І одна дитина,

І училось не паничем,

І шапку знімало

В Острій брамі. Добре було,

Та лихо спіткало!

Улюбилося, сердешне —

Було молодеє, —

У жидівку молодую

Та й думало з нею,

Щоб цього не знала мати,

Звичайне побратись, —

Бо не можна ради дати,

Що то за проклята!

Мов змальована, сиділа

До самої ночі

Перед вікном і втирала

Заплакані очі.

Бо й вона таки любила —

І страх як любила!

Та на бульвар виходила

І в школу ходила

Усе з батьком, то й не можна

Було ради дати.

І банкир якийсь із Любська343

Жидівочку сватав.

Що ж тут на світі робити?

Хоч іти топитись

До Закрету, не хочеться

Без жидівки жити

Студентові. А жид старий

Ніби теє знає,

Дочку свою одиноку

В хаті замикає,

Як іде до лавок вранці,

І найма сторожу,

Стару Рухлю. Ні, небоже,

Рухля не поможе!

Уже де вона на світі

Роман сей читала

З шовковою драбинкою —

І Рухля не знала.

Може, сама догадалась.

Тільки заходилась

Та й сплела й собі такую

І вночі спустилась

До студента на вулицю.

І де б утікати,

А вони – звичайне, діти! —

Любо цілуватись

Коло воріт заходились.

А жид ізнадвору,

Мов скажений, вибігає

З сокирою! Горе!

Горе тобі, стара мати!

Нема твого сина:

На улиці валяється

Убита дитина,

Убитая жидовином.

Горе тобі, мати!

Жидівочка… Де та сила

Взялася в дитяти?

Вихватила ту сокиру

І батькові в груди

Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо

У тім місті преславному,

У тій Вільні сталось.

Дивувались довго люди,

Де вона сховалась,

Жидівочка та гадюча,

Що батька убила.

А вона вночі любенько

В Вілії втопилась,

Бо знайшли її в Закреті,

Там і поховали.

А графиня без дитини,

Сердешна, осталась;

Поїхала у Рим, кажуть,

Та десь опинилась,

Та з маркізом якимсь голим,

Кажуть, одружилась.

Може, й брешуть, бо, звичайне,

На те вони люди:

І вдовицю не забудуть,

І тую осудять!344