Проти спрощенства у розумінні матеріалістичного світогляду Тараса Шевченка

Треба зауважити, що, говорячи про Шевченка як про послідовного матеріаліста й атеїста, деякі наші дослідники впадають у спрощенство. У муках мислі, у неустанному борінні, у спраглому шуканні правди, вчитуючись у кров’ю написані сторінки Герцена, Чернишевського, Добролюбова, виковував Тарас Григорович свій політичний, соціальний, філософський світогляд.

Звичайно, біблійний стиль геніальних його переспівів, Давидових псалмів, звертання до тем і мотивів, узятих із Святого Письма, – це тільки оболонка, якою огортав поет найсміливіші, найдерзновенніші свої думки про сучасність. Знамените «подражаніє» «Осія.

Глава XIV» починається словами, що нічого спільного не мають із древнім пророком, крім провіщання загибелі країни (у Осії мова йде про Самарію):

Погибнеш, згинеш, Україно…

Це провіщання у Шевченка переходить у гнів, у страшні прокльони «лукавим чадам», царським рабам і підножкам, і кінчається оптимістичним акордом:

…правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово,

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської…

«Молитви» Шевченка – це далекий од усякої релігійності, тим паче містики, ще більше – церковності – заклик до покари «царям, всесвітнім шинкарям», це високий гімн на славу «роботящим умам, роботящим рукам».

І все-таки твердити, що Шевченко ніби вродився готовим матеріалістом, готовим атеїстом – щонайменш неісторично. Не вродився, а став.

У цьому розумінні варто порівняти писаний року 1845 «Кавказ», де поруч із покірним «лояльним» зверненням до Бога – «не нам на прю з тобою стати, не нам діла твої судить» – бачимо вже й гірку «богоборську» іронію – «коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити!» – варто, кажу, порівняти «Кавказ» з писаним після заслання «Юродивим», де громово лунає гірке знущання з «всевидящого ока» («Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко…»), з писаним за рік до кончини уже цитованим «Світе ясний…», – щоб погодитись, що Шевченків атеїзм – наслідок гарячої й невтомної розумової праці, а не щось «наперед дане». І саме тому він став незламно-міцним.