Тарас починає навчання у Рустема

Точно о п’ятій Тарас переступив поріг головної будівлі університету, де містилася художня майстерня Яна (Йонаса) Рустема.

У темних коридорах, куди через вузькі вікна ледь пробивалося денне світло, шастали туди-сюди і голосно розмовляли між собою студенти. Тарас їх соромився, але, на щастя, ніхто не звернув уваги на несміливого юнака в сірому сюртучку з блискучими, надраєними звечора ґудзиками. Тарас заблукав, ходив з поверха на поверх, наштовхувався на студентів і, злякавшися, що так і не знайде Рустема, вирішив ризикнути і спитати, де майстерня. Він пропустив кількох студентів, які здалися йому занадто поважними, щоб їх можна було потурбувати, і, нарешті, побачивши зарослого веснянкуватого молодика з голубою пов’язкою на рукаві, кинувся йому навперейми і плутано пояснив, у чому справа.

– Ти від якогось пана до пана професора? – спитав студент.

Тарас зніяковів.

– Та ні, я сам від себе.

– Гаразд, ходімо. Я також у майстерню.

– Ви вчитесь у пана професора?

– Учусь… Тільки ти не називай мене на «ви», добре?

– Добре. – Тарас відчув себе вільніше. – Я хочу вчитись у пана професора… Він запросив мене…

– Запросив? – Тарасів супутник здивувався. – Отже, будемо вчитися разом… А де твій папір, олівці, туш, вугілля?

Тарас винувато знизав плечима.

– Я не взяв. – Він посоромився сказати, що нічого цього в нього немає.

– Не біда. На перший раз я тобі позичу… Як тебе звати?

– Тарас… А тебе?

– Гнат… Гнат Щедровський. Це щоб мене не плутали з іншим Гнатом – Снитком.

Стрибаючи через дві сходинки, вони піднялися на верхній поверх, пройшли довгий коридор, кудись завернули і нарешті опинились перед широко розчиненими дверима у велику залу, освітлену неяскравим західним промінням. Хтось із студентів запалював свічки у бронзових канделябрах. Свічки чаділи, високі склепінчасті стіни і стелі, колись розписані яскравим рослинним орнаментом, уже помітно почорніли.

У різних місцях зали стояли статуї – мармурові, вирізані з дерева, відлиті з бронзи. На стінах висіли картини, витримані в темних тонах, – коваль, базар, голова сивобородого старця. У великій кахляній грубі в кутку весело потріскували дрова.

На низеньких, розставлених півколом ослонах сиділи студенти з дошками на колінах і жваво перемовлялися між собою.

Усе це Тарас устиг роздивитись у ті перші хвилини, коли зайшов до зали. Хтось із цікавістю ковзнув по ньому очима, але відразу ж зайнявся своєю справою. Очевидно, новачки в майстерні були частими гістьми, і їм не дивувались.

– Проходь, проходь, не соромся, – підбадьорив Тараса Гнат. – Зараз я тобі дам, що обіцяв.

– А де ж пан Рустем? – спитав Тарас, ще раз оглядаючи залу.

– Тут, тут пан Рустем! – пролунав у відповідь гучний голос, і сам Рустем у своїй незмінній фесці і тому ж мішкуватому костюмі з бантом увійшов до майстерні. – Здрастуйте, панове! – Він подивився на Тараса. – Здрастуй, Тарасе… Панове, я хочу відрекомендувати вам ще одного майбутнього художника Тараса Шевченка, який мав нещастя народитися кріпаком пана Енгельгардта. Прошу прийняти його в нашу сім’ю і ставитись до нього як до рівного, по-братському.

Цього вечора Тарас нічого не малював – заборонив Рустем, – а лише дивився, як малюють інші. Він тінню ходив за старим художником, прислухаючись до його слів, і пильно дивився, коли професор, взявши роботу якого-небудь учня, двома-трьома штрихами поправляв малюнок, який від цього оживав, наче до нього доторкнулись не олівцем, а чарівною паличкою.

Тарас придивлявся до учнів і прикидав у думці, чи зміг би змалювати оту статую голої жінки чи того бородатого дядька із змією і сам собі відповідав, що, певно, зміг би. А от намалювати з натури людину, яка стояла на підвищенні в центрі майстерні і трималася рукою за мотузку, що спускалася зі стелі, навряд. Тут довелося б попомучитись, хто знає, чи домігся б він схожості з тією людиною, передав би її характер?.. А ось у Гната натурщик, що тримався за мотузку, вийшов як живий. Тарас дивився, як його новий друг малює вірною рукою, майже без поправок; довго прицілюється, мружиться, думає, немов збирається із силами, потім одразу береться за олівець і малює впевнено й точно.

– Ну як, схожий? – спитав Гнат скоса, знову вгору поглянувши на Тараса, який стояв поблизу.

– Наче живий вийшов!

– Правду кажеш? Хоч я і сам бачу, схоплено схожість.

Час для Тараса пробіг дуже швидко. О восьмій годині Рустем повідомив, що урок закінчено, але чомусь ніхто не розходився.

– Зачекай і ти, Тарасе, – звернувся до нього Рустем. – Чи тобі треба поспішати додому?

– Ні, ні, пане Рустеме. – Тарас захитав головою. – Пані Софія Григорівна відпустила мене.

– Тоді подивись, а вірніше – послухай.