М. Т. Рильський про наклепницьке трактування творчості Шевченка

Але скільки ж нестерпно фальшивого, наклепницького, ворожого сказано було про поета нечистими і нечесними устами! Доходило до того, що полум’яного борця проти всякого насильства й гніту, співця народного гніву називали «апостолом всепрощення»! Українські буржуазні націоналісти препарували його твори, штучно висмикуючи звідти місця, які, як їм здавалось чи як намагались вони довести, підпирали їх людиноненависницькі гасла. Його, провісника того часу, коли «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!», – його, що закликав до того, щоб «усі слов’яни стали добрими братами», – його, що любовно схиляв чоло перед Пушкіним, Гоголем, Лермонтовим, Щедріним, – його, друга Чернишевського і польських революціонерів Броніслава Залеського та Сигізмунда Сераковського, трагіка негра Олдріджа і російського Щепкіна, – його, що з обуренням протестував проти антисемітських вихваток одного брудного друкованого органу, – його, автора «Кавказу», де поет з огненним гнівом таврував царський уряд, що проводив політику гноблення «інородців», – його намагались показати проповідником національної обмеженості, звірячого шовінізму, ворогом російського та інших народів! Того, хто всім єством своїм ненавидів сучасний йому громадянський та політичний лад, непримиренного ворога самодержавства, кріпацтва, «візантійства», автора таких антимонархічних речей, як «Сон» («У всякого своя доля»), як «Царі» і «Неофіти», мислителя, який передбачав, «що молоде… дитя Уатта і Фултона незабаром пожре батоги, престоли і корони, а дипломатами і поміщиками тільки закусить, поласує, як школяр цукерком», революціонера-демократа, який разом з Чернишевським та його однодумцями закликав народ «до сокири», – «громадою обух сталить», – тобто закликав до збройного повстання, – його виряджали в мирного співця предківських «устоїв», наївного аматора старовини й вишневих садків, сентиментального й безвольного плакальщика…

І так бувало не тільки з ворогами.