Для чого Вартовий зв’язує у своїй критиці Костомарова й Драгоманова

Власне, Б. Д. Грінченко поєднав погляди Костомарова й Драгоманова в цьому життєво важливому для майбуття українського народу питанні: «Добродій Вартовий, – зазначає М. П. Драгоманов, – відповідаючи на ним самим видуманий за нас закид Костомарову в сервілізмі, каже, що «даремно Драгоманов нападав за сервілізм у Костомарова», бо погляди Драгоманова однакові з костомаровськими, що обоє ми думаємо «обмоскалити» наш народ.

Нехай ми й справді думаємо тілько «обмоскалити» українців, але при чому тут сервілізм? Але ж це термін з круга політічного, тобто «зовсім з другої опери»! Ми, наприклад, показали в «Чудацьких думках», як французький Конвент хотів пофранцизувати всіх провінціалів Франції, але ж досі люди бачили в членів Конвенту всякі гріхи, окрім сервілізму. Ми ж сорок раз заявляли нашу незгоду з Конвентом у тому, що ми вважаємо за безперемінну умову політичної волі автономію громад, повітів і країн. Це мусили ж сказати д. Вартовому і гоголівські дами, коли він сам не бачив нічого писаного нами. Отже допустимо, що хоч половина з нашого політичного ідеалу виповниться в Росії, то тоді смерть нашому «обрусительству», хоч би воно було ще більше, ніж видає д. Вартовий. Бо тоді шановний противник наш не тільки матиме право печатати свої думки над Дніпром, а не в Чернівцях, а може намовити земство миргородське заложити в себе український університет (єсть же в Швейцарії кантональні університети!) і викладати там своєю прекрасною мовою хоч історію, аби хто хотів його слухати. Якого ж ще більшого реализму хочеться від нас д. Вартовому?

Добродій Вартовий милостивіший до д. Куліша, ніж до Костомарова. Він хоч і недовольний москвофільством «Истории воссоединения России», та прощає її ради того, що д. Куліш написав у «Крашанці русинам та полякам», почасти через потребу згоди між обоми народами, – по думці д. Вартового, проти спільного ворога, москаля, та за те, що Куліш переклав на українську мову «Новий завіт», Шекспіра і т. ін. Ми не будемо говорити багато про д. Куліша почасти через те, що самі де в чому згоджуємось з замітками д. Вартового про «Историю воссоединения», почасти через те, що докладна про погляди д. Куліша завела б нас далеко, а суть наших думок про це ми сказали в «Чудацьких думках». Ми вкажемо тілько, що д. Куліш, як видно з недавнього його листа до редакції «Народа», не такий-то вже український «відрубник», як показується д. Вартовому, бо він не тілько багато писав і пише по-московському (так пише він всі свої наукові праці, тако ж само, як і Костомаров), а ще вважа і москалів за «русів» – за «новорусів», вважаючи українців «старорусами». А про спілку українців з поляками, якими поляками, – а в тім-то й уся сила.

Коли з польськими панами або взагалі з патріотами історичної Польщі, то д. Куліш вже сам спробував цю спілку, як про те він же розказав у листі до редакції «Народа», і з тої проби виявилось, що ця спілка неможлива. Те ж саме виявилось і перед галицькими народовцями в недавню нову еру. Коли ж українці мусять увійти в спілку з польським народом, що живе в Польщі етнографічній, то це друге діло, – та й тоді треба б точніше виявити, чи навіть з національного боку Польща має одного тілько ворога на сході, чи уряд московський, чи й увесь народ, а також чи можуть українці й поляки побороти уряд московський без помочі самого народу московського? Тілько ясні відповіді на ці питання дають плоть і кров справі про спільність українців з поляками, а без того вся розмова про неї буде пустою балаканиною або навіть взаємною містифікацією.

Добродій Вартовий навіть не ставить цих питань, а через те й нам нема рації говорити тут про них, тим паче, що ми не раз говорили об тім деінде.

По словам д. Вартового, погляди Костомарова, Куліша й мої «спантеличили» земляків, затемнили національну свідомість українців і задержали зріст українців, між іншим, і літератури. Чудна ця скарга! Скрізь на світі дискусія живить, а у нас вона затемнює! Такі скарги тілько показують нетерпимість і значить, необразованість певних наших патріотичних кругів. Вони нагадують одного белетриста нашого, котрий, прочитавши досить умірковану критику на свої твори, писав, що після таких критик ніхто не схоче писати! На заклик до чесної дискусії справи ми вміємо тілько мовчати або кричати: зрада!

Нарешті єретичні погляди Костомарова і т. ін. зовсім не спинили нікогісінько. По моїм поглядам, виложеним в статтях «Література російська, великоруська, українська і галицька», українським писателям радилась певна система праці: «знизу в гору» (від літератури простої до високої) , але зразу ж відводилось дуже широке поле навіть для простонародної літератури. І я можу сказати, що дехто й почав працювати: наприклад, Старицький почав перекладати сербські пісні, «Гамлета»391. Я сам передав у Галичину переклади Руданського, радив перекласти всього Гомера, «Антігону» Софокла, твори Данте, «Вільгельма Телля» й «Орлеанську діву» Шіллера і т. д. Почасти це й сповнилось. Проб зовсім не спиняли (я й не думав про яку регламентацію), і навіть костомарівських рад ніхто не слухавсь: Олена Пчілка перекладала високі твори, писала романи з життя вищих класів, котрі в Росії не говорять по-українському; те ж робили Кониський, Нечуй, Чайченко і т. ін. Сам Куліш переклав «Дон-Жуана» Байрона, звісно, більш далекого від нашого простого народу, ніж «Гамлет», «Отелло» і др. подібні твори Шекспіра… Словом, хто хотів працювати чи знизу вгору, чи згори вниз, той працював. Коли вийшла яка задержка в праці українолюбців, і певна темнота думок (зрештою не так національних, а політичних, соціальних і культурних), і далі упадок української літератури в 80-ті роки, то зовсім не від тих думок, котрі, між іншим, викладав і я, а від чогось іншого: від необразованості, а далі реакційності, котра прикривалась націоналізмом на манір галицьких народовців і почасти під їх впливом.

В 70-ті роки, коли в Росії серед українських кружків зменшилась національна виключність, коли почали висуватись на перший план інтереси об’єктивної науки, а в белетристиці – цілі соціально-психологічного аналізу, а не формально-націоналістичні, – українська наука і література стояли зовсім не низько. Я мушу нагадати д. Вартовому елементарні речі, котрі чудно забувати.

В 70-ті роки українська етнографія видала величезну збірку матеріалів Чубинського (при котрих, замічу, сам Чубинський з Михальчуком виголошували до того вже москвофільські думки, що я сам мусив полемізувати з ними в «Вестнике Европы»), «Чумацькі пісні» Рудченка, «Історичні пісні українського народу» Антоновича й мої, мій звод українських казок і легенд, «Думи Вересая», «Буковинсько-руські пісні» (здобуті мною й упорядковані по плану, вироблені Антоновичем і мною), праці Київського географічного товариства і т. ін. Сміло скажу, що в 80-ті роки українська етнографія пішла назад, а не вперед після тих усіх видань навіть матеріально, а всякий розсудний чоловік легко може побачити, чи ті видання 70-х років могли служити для української свідомості й знаття мови народної, без котрого неможлива жива національна культура.

По часті поезії 70-ті роки дали повне видання Шевченка. Про праці перекладу європейських поетів я вже сказав.

По часті белетристики в 70-ті роки явився роман Білика й Мирного «Хіба ревуть воли», котрий «аз худый» видав у Женеві. Це безспорно найвище з того, що появила українська белетристика. Роман узятий з життя простонародного – в ньому нема ні одної націоналістичної фрази, але увесь він своїм соціально-психологічним матеріалом національний і навіть автономічний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицьких народовців проти всього «женевського» довели до того, що він заборонений в Австрії, хоч там нема й слова нецензурного, і хоч він був навіть цензурою російською дозволений перед законом юзефовичівським. Відповідно соціальному напрямку українства під кінець 70-тих років і Нечуй, після своєї спроби написати «високий» роман український («Хмари»), проби невдачної і з літературного, і з ідейного боку (Радюк просто смішний дурень!), написав соціальні романи з життя народного: «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Микола Джеря», – безспорно вкупі з «Двома московками», – найліпші його твори («Микола Джеря» напечатаний в 1883 р., але цифр наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблизно).

Додати треба, що паралельно робляться проби внести в популярну літературу європейські поступові ідеї – збудити в народі розуміння політичних і соціальних справ, біжучої політики, котра доторка й народ (брошури «Про козаків, татар та турків», «Запорожці», віденські й женевські соціалістичні брошури). Робляться також спроби видавати утилітарні популярні брошури, наскільки пуска їх російська цензура.

У ті ж часи, переважно заходами явних соціалістів українських, українці російські вступають у тісніші зв’язки з австрійськими, проходять в Буковину і Угорську Русь, де раніш не було ноги українолюбця, закладаються українські бібліотеки в Відні (при «Січі»), в Чернівцях (при «Союзі»), заносяться численні книги українські в Угорську Русь, де їх доти ніхто не бачив. (У своїх «Австро-руських споминах» я розказав і такий кумедний факт, що я був перший, хто привіз в Угорську Русь навіть видання галицької «Просвіти»! Потім ще кілько моїх молодих приятелів перевезли туди кілька з тих видань!).

Поряд з тим розмова про українську справу виноситься перед європейську публіку, де справа та ставиться в зв’язку з великими всесвітніми справами політичними, соціальними й культурними. Появляються статті про Україну в журналах італьянських, французьких, англійських, іспанських, переклади на сербську, польську, статті українців (Драгоманова, Подолинського, Павлика), далі – чужинців по матеріалам, даним українцями (Рембо, Ральстона, Морфілла, Ан. Леруа-Юольє і др.), причому ці вчені-чужинці замітили, наприклад, і те, як у київських виданнях збираються докупи «disjecta membra»392 української національності.

А націонал д. Вартовий цього всього не замітив! Він побачив тільки «спантеличення» в усій досить складній і систематичній роботі!

Хай вибачать нам, що нам прийшлось згадувати й свою працю. Зроблено це навіть не prod omosua393, хоч д. Вартовий і дає до цього привід своїми нападами, а просто через те, що з бібліографії імен не викидають.

У 80-ті роки формальний націоналізм запанував в українських кружках над космополітичним науково-соціальним напрямком. Сталось це зовсім паралельно зросту московського «самобытничества», а нарешті й петербурзького побєдоносництва і почасти під їх косим упливом. Почалось з того, що видано було безполітичне «культурництво», а далі політика, вигнана в двері, таки влізла в вікно в формі похвал галицьким народовцям і самому єпископу Пелешу навіть у кореспонденціях у російські ліберальні журнали, а нарешті завершилось усе поновленою «Правдою» (з поновленою духінщиною) і «новою ерою» взагалі.

Погляньмо, як ці нові вітри вплинули на літературу і науку нашу.