Інтерпретація творчості й діяльності Шевченка Маланюком і Донцовим

Що Шевченко посідає центральне місце в текстах Маланюка, не повинно дивувати. Поет, який проголосив своїми сутнісними чеснотами патріотизм і відданість нації й уважав себе не лише представником, а й речником, покликаним вести, спрямовувати і викорінювати її вади та прогріхи, не міг не звертатися до Шевченка, національного поета, того, – пояснює Грабович, – хто став уособленням цієї настанови, особливо ж у межах націоналістичної ідеології…

Хоча Шевченко присутній також у поезії Маланюка, і комплексне дослідження передбачає увагу й до цього аспекту, осердя його рецепції Шевченка міститься в есеях та літературознавчих дослідженнях…

Ці есеї, зокрема найраніші, мали здебільша програмову ідеологічну орієнтацію. Настанова, яку обирає собі Маланюк, не є позицією нейтрального спостерігача або академічного дослідника, хоча певний нахил до академічного тону також помітно, принаймні, увидатнюється сенс історії («історіософічність») і те, що ми назвали би тепер культурологічною перспективою, проте він не є літературознавцем ані за освітою, ані за темпераментом. І переважно з більшою чи меншою наполегливістю. Маланюк артикулює нову націоналістичну ідеологію Дмитра Донцова та його часопису…

Історію взаємин Маланюка з Донцовим ще не вивчено, зокрема потребує дослідження обширне й досі не опубліковане листування. Наприкінці їхніх життів, тобто у 1960-х, вони розійшлися у поглядах… Але у вирішальний міжвоєнний період Маланюк перебував цілком у таборі Донцова. Сенс того впливу, що Донцов на нього мав, його відданість справі видно у статті, що її Маланюк написав до 75-річчя Донцова, де він – із вірою і патосом щирого адепта – простежує роль, яку «доктор» (як його називали послідовники) відіграв для України і для нього особисто. Стаття – по суті панегірик, сконструйований із есенціялістських і маніхейських топосів донцовської візії української історії: темна ніч українського безсилля, безладу і браку волі, що позначали кінець ХІХ століття і були втіленням раціоналізму і федералізму, а також нібито русоцентризму Драгоманова, героїчні визвольні змагання і згодом поразка української війни за незалежність, а потім відповідь на причини поразки – і разом з тим візія відновлення та справжнього звільнення від психологічного стану облоги. Таким звільненим постає Донцов і «Літературно-науковий вісник», який почав виходити 1922 року, коли багато хто ще дослівно переживав травму війни…

Ідеологічну спрямованість Маланюкових есеїв про Шевченка можна представити кількома основними топосами або рубриками, які мають низку відгалужень і нюансів:

1. У центрі цієї критики є об’єднувальна, фундаментальна і апріорна віра, чітко орієнтована на концепцію (насправді це радше аксіома) Донцова, що мовляв, Шевченко артикулює у своїй поезії як політичну, так і національну візію України. Така позиція вповні співзвучна із загальною рецепцією початку ХХ століття; в самій же поезії, особливо в так званих «політичних поемах» («Сон», «Кавказ», «Посланіє», «Розрита могила» та інших), є, річ ясна, формулювання, які водночас передбачають політично забарвлене прочитання і спираються на колективні почуття, які є протонаціональними, і водночас, посутньо, стають стимулом і засобом для формування національної свідомости. Проте сама собою Шевченкова візія України та його відчуття авдиторії, до якої він звертається, позначені символічними, мітичними і мілетарними моментами, а також постійним децентруванням і, понад усе, присутністю сакрального. Все це окремо і сукупно принципово упосередковує ті політичні та національні виміри, які тут народжуються. Маланюк, спираючись на Донцова, ті упосередкування, чи пак нюанси, ігнорує або попросту не сприймає. Його аргументація є принципово есенціялістська й апріорна: Шевченко ео ipso є національним пророком і національним генієм, тож завдання критика – не перевіряти цей постулат, а утверджувати його й використовувати для розбудови більшої справи. Реальність літературного твору та потреба його висвітлити, його апотезувати є взаємнопов’язаними: пропедевтика, завдання конструювати національність і свідомість, до якого критик – справжній критик! – має прагнути, вповні віддзеркалюються в характері, риторичних прийомах і полемічному тоні Маланюкових есеїв. Тому-то немає шевченкознавства як такого, або рецепції Шевченка як такої: є тільки боротьба «за справжнього Шевченка» (ідея вже добре засвоєна із совєтського боку)…

2. Домінування ідеї нації і її основні прояви («національна перспектива», «національна справа», «національний геній», «національний підхід до національного генія» тощо) накладають чітку телеологію, навіть детермінізм на Шевченків поетичний світ, на його значення і його вагомість. Читаємо далі…

Жадних ідеологічних «борсань», жадних «спалювань ідеалів» і жадних «матеріалістичних» (отже й «соціалістичних») звужувань виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості – не було. Був безупинний ріст. І свідомість його, і його творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистости й її світогляду – вверх (…) цієї монолітної суцільности Шевченка і дотичного зростання його особистости не бачить, тому – поза «Реве та стогне» або «Садок вишневий» – головна суть, взірець його творчості й його історично-національного значення зостануться невідомі. «Ранній Шевченко»).

Тут особливо промовистим є співіснування в одному пасажі двох суперечних тропів – «органічного» та «монолітичного», що їх тут було застосовано до того самого явища. Окрім питання риторичної невизначености, цей момент показує, як своєрідно Маланюк приймає донцівську перспективу і водночас відхиляється від неї. Ідея монолітичности («монолітної суспільности») Шевченка напевно похідна від донцівської догми, в кожному разі суголосна з нею, однак органічність є тим моментом, що його фундаментально статичний, номіналістський, поверхневий і переважно ілюстративний метод Донцова не сприймає. І все ж таки аргумент щодо визначальної, органічної єдности в Шевченковій поезії є, звичайно, і валідним, і продуктивним – однак, він також вимагає окреслення, які саме моменти і структури утворюють цю єдність (тобто, інші, крім есенціялістського поняття «нації»). Проте вихід Маланюка на ці питання заслуговує подальшої уваги…

3. Як продовження обох попередніх рис, націоцентричної і телеологічної, погляди на Шевченка і Донцова і Маланюка відображають радикальний і глибоко самосвідомий історичний перелом. Вочевидь, такий стан речей знаменує будь-яку фазу чи етап у рецепції Шевченка, тобто у раніших текстах Куліша, Драгоманова або Франка (Костомаров тут в упривілейованому становищі, бо він був першим, а тому переймався наголошуванням своєї першости): кожен, більшою або меншою мірою, ставить себе окремо і представляє себе родоначальником нового підходу. Водночас, це відчуття винятковости й нового початку супроводжує фактично будь-який програмовий і полемічний підхід… В цьому випадку, однак, є якісне розходження: перерва або цезура в даному випадку є ідеологічною і в її повному охопленні (тобто із Донцовим) стає тотальною… для них справжнє, тобто національне – йдеться тут, звісно, про тавтологію – розуміння починається лише від них: перед ними існувало (переважно, а то й винятково) тільки псевдошевченкознавство. Маланюк, щоправда, допускає певні нюанси. У пізнішій статті (рецензія на біографію Шевченка Павла Зайцева) він перелічує письменників, які «відбронзували» канонічного «Кобзаря» Тараса і відновлювали справжнього, живого Шевченка. Список є досить осяжним, хоч виразно обмежується до виразно антисовєтських критиків, тобто в його порядку Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Донцова, Дмитра Чижевського, Дмитра Антоновича, Олександра Дорошкевича («Шевченко в житті»). Єдиний, хто не пов’язаний з цими академічними науковцями, це публіцист-ідеолог Дмитро Донцов, і його присутність тут знову відбиває Маланюкову залежність і пієтет. Одначе 1917 року, напередодні війни, коли насувалися нові потрясіння, його судження категоричніші та, як завжди, емоційні: «Ані великою помилкою, ані химерним парадоксом не буде твердження, що Тараса Шевченка – живого і несмертельного – уздріли ми допіру по історичній провесні 1917 року. Із того часу вдивляємося все напруженіш і уважніш в його невпинно зростаючу постать.

Потрібно було аж тектонічне зрушення історії, потрібен був аж пламінь вогню, щоб в нім «її окраденую збудять», потрібні були аж «мартівські» іди України, щоб в димові і пожежах революції, з першими судорожними відрухами поволі притомніючого Лазаря, побачили ми, здавалося б, знайоме, але яке ж відмінне обличчя, і відчули тисячократно спотужнілий палючий і спалюючий дух» («До справжнього Шевченка»).

Тут можна звернути увагу на дві особливості. Перше, що цей текст виголошено на студентській «академії» у Варшаві, і його високий патос відповідає жанрові публічних зборів. Із погляду рецепції загалом, це той жанр, який великою мірою зумовлює гіперболізм та емоційність різних виплесків емоцій навколо Шевченка. Варто також звернути увагу на те, що цей публічний, «народний» контекст є базовою рушійною силою в більшості як націоналістичних, так і совєтських інтерпретацій Шевченка – і ця уявна трибуна також великою мірою характеризує ранні коментарі. Та за всієї емоційности й патетичности Маланюкові міркування мають своє зерно правди, як наголошував Еліот, кожний вік не лише бачить минуле і його канонічні тексти по-різному, а й змушений так робити; кожне покоління має право наполягати на своїй перспективі. Основна відмінність тут у тому, що для Маланюка це право сформульовано не в естетичних чи культурних термінах, а як політичне прозріння і розширення прав і можливостей – як просто-таки народження нації, що в цьому народженні також відкриває свого духовного батька. Ба, більше, це знання, наголошує він перед своєю студентською авдиторією, не передається всім: це особлива, насправді унікальна спадщина нового покоління, яке творило історію (бувши свідками «березневих ід»), а нині – шляхом компенсації за свої випробування – є імпліцитно обране бути провідником нації. Ця настанова на формуванні вибраних, як це часто наголошував Донцов, не партії, а «ордену», тих, хто можуть і є покликані поза (і понад) суспільством, стає базою патосу націоналістичного дискурсу, а разом із тим – його ексклюзивного «права на Шевченка».

У своїй рецепції Шевченка центральним завданням, із яким стикається критик і його авдиторія, рецепції, що стисло втілює всі три ідеологічні конструкти – національне, телеологічне та історичне – є відчути і потім діяти до фундаментального зсуву чи переходу парадигми, який оприявнюється в цій рецепції, тобто переходу від народницького до волюнтаристсько-націоналістичного Шевченка. У тому самому виступі перед студентами Маланюк представляє обидва полюси стисло і з притаманною йому жвавістю. Перший, «минулий» полюс, це народницький-і-драгоманівський погляд на Шевченка – на Шевченка, баченого у вигляді «ікони» та «реліквії»:

…тут говоримо не про винятки, а про загал суспільства, про те просвітянсько-драгоманівське тло, якого нездоланні рештки бачимо й досі…

(Полеміка довкола народницької ікони, Шевченка в «шапці й кожусі», триває, щоправда, й досі, у незалежній вже Україні, і віддзеркалює багатолітнє совєтське замороження вільного дискурсу.)434

З другого боку, Шевченко «грядучий» – є не селянином, а козаком, «паном», народженим, аби бути провідником, аби випрямити спини своїм співвітчизникам, перетворити їх у націю…

…можна побачити квінтесенцію Маланюка, який бомбардує (цілком у дусі Донцова) слухача/читача цитатами (деякі з яких є позаконстектованими), проєктуючи центральну ідеологічну настанову, вправно заплітаючи її основні топоси – «чину», «аристократії духу», провінціялізму («плебейства», як любив це називати Донцов) старого устрою і старої «Громади», а разом із тим уявлення про Шевченка як про отамана, а про його поезію, як про ту, яка формує «полум’яні накази» і все це врешті кульмінується основною цінністю – Нацією, а з нею – поверненням до славних цінностей предків. І все це формується риторикою, яка буцімто спирається на самому поетичному тексті. Сама її пристрасність, як і самі цитати, приховують її вибірковість та упущення.

І хоча Маланюкова рецепція Шевченка надзвичайно закорінена в ідеології, вона все одно значно відрізняється від рецепції його редактора, видавця і гуру. Переважно кожна з цих відмінностей діє на користь Маланюка, ослаблюючи категоричність і жорстку заідеологізованість Донцова.

Маланюк зазвичай урівноваженіший, нюансованіший і не такий відверто доктринальний і пропагандистський, як Донцов. Це особливо видно в його судженнях про осіб із Шевченкового оточення, а потім про різних його коментаторів».