«Новоерівська» політика прислужників Австро-Угорщини

У 1890-х роках уряд Австро-Угорщини, користуючись підтримкою польських і українських буржуазних кіл, розгорнув новий наступ на революційний робітничий рух. З трибуни австрійського парламенту український націоналіст Юліан Романчук оголосив «новий курс» політики, яка полягала в консолідації української і польської буржуазії для наступу на життєві інтереси народу. Ю. Романчук виклав програму так званої «нової ери», яка зводилася до вірності престолу і греко-католицькій церкві. Для годиться йшлося, правда, і про «національні інтереси» українського народу, які, одначе, зводились до права, як зауважив з гірким сарказом Франко, підписувати українською мовою поштові картки.

Активізація новоерівців викликала опір з боку прогресивних сіл. Періодичні органи галицької радикальної партії – «Народ» і «Хлібороб», – натхненниками і керівниками яких були І. Франко і М. Павлик, гостро розвінчували політику новоерівців як зрадницьку щодо інтересів трудящих мас. Активно включився в боротьбу проти новоерівців і М. Драгоманов. Його статті «Неполітична політика» (1890), «Довгі вуха новішої ери» (1893) нищівно викривають «нову еру» як політичне знаряддя зради національних мас, спрямоване на обдурювання трудящих. Новоерівці на догоду правлячим урядовим колам і польсько-шляхетським шовіністам офіційно заявили про відмову від будь-якої політики, маючи намір дбати лише про піднесення культурної і національної свідомості народу. М. Драгоманов гостро висміяв таку «неполітичну політику» української буржуазії. Не пощадив він і Б. Вартового (Б. Грінченка), коли той виступив з порадою галичанам не дратувати уряд гострою критикою, утримуватися від політики, щоб, мовляв, мати можливість підносити культурний рівень народу для майбутньої «культурної автономії». У відповідь на це Драгоманов заявив: «Без політичної самостійності чи автономії не може бути автономії національної»388.

Не заперечуючи прав українського народу на політичну автономію, Драгоманов був у той же час принциповим противником сепаратизму України від Росії. Про це він писав не один раз у різних виданнях. У журналі «Народ» він недвозначно заявив, що «українців хіба всесвітній катаклізм може політично відірвати від великорусів»389. Інакше кажучи, М. Драгоманов тримався думки, що український народ зможе вибороти собі політичну незалежність тільки в єднанні з братнім російським народом, у спільній боротьбі з ним проти царату.

У декларації новоерівців твердилось, що українці повинні зберегти вірність грекокатолицькій церкві. Непримиренний ворог будь-якої релігії, Драгоманов і тут сказав своє авторитетне слово, багато зробив для розвінчання клерикалізму в Галичині та його ідеологів Пелеша, Качали, Наумовича, Огоновського та інших.

Надзвичайно дражливою для українських буржуазно-націоналістичних кіл була праця Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 – 1892), що частково друкувалася в журналі «Народ» і вийшла ще за життя автора окремим виданням. Після її появи на Драгоманова посилилися доноси, осуди, протести, зміст яких зводився до того, що автор «Чудацьких думок» нібито паплюжить національне чуття українця. Протилежної думки щодо цього були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, А. Кримський, Леся Українка, В. Стефаник та їхні однодумці.