Сумнівні теоритизування ускладнюють розуміння історичних подій

Перший великий український учений М. П. Драгоманов, закликаючи до «зовсім об’єктивного й історичного перегляду писань Шевченка», вдаючись до суб’єктивних роздумів, на наш погляд, недооцінює головного в житті й діяльності Тараса Григоровича Шевченка:

«Перш усього, – заявляє М. П. Драгоманов, – ми думаємо, що треба б узагалі пересудити те, що зветься завше «народний письменник», «избранник всего народа», «у которого вилився увесь мужицький український світогляд, усі народні інтереси» і т. д.

Наука ще не вміє показати, що таке справді дух якої-небудь породи людської, і поки що ознакою породи служать більше зверхні одміни її, напр. мова, ніж внутрішні, т[ак] наз[ваний] «світогляд». Цей «світогляд» складається з різних речей, між іншим, із віри й науки, які все переходять од породи до породи. Окрім того, цей «світогляд» міняється в міру того, як одна порода переходить із одного історичного ступеня на другий. Далі й у тому, що ми звемо частіше всього народом, у мужицтві, у якому люди подібніші один до одного, є все-таки одміни у світогляді. От через те треба бути обережнішим з такими словами, як світогляд народний. А ще обережнішим треба бути з такими словами, як «співець за ввесь народ», «письменник народний, мужичий» і т. д.

Перш усього спитаємо – що то значить письменник мужичий? Чи той, хто пише за мужиків, чи про мужиків, чи для мужиків, чи те й друге, й третє вкупі? Перше про Шевченка говорить д. Костомаров («Восп[оминание] о двух малярах»), а все останнє, здається, говорить д. С[ір]ко та інші хвалителі Шевченка.

Та ми думаємо, що не може бути, щоб хто-небудь міг сказати за мільйони, навіть сказати так, як говорять мільйони. Так, напр., навіть по формі своїй пісні «народні» Шевченка, Кольцова і т. ін., не зовсім однакові з піснями мужицькими, які складались сотні років мільйонами людей. Прибавимо, що й ці мужичі пісні мають іноді такі одміни (варіанти), що виходять зовсім не подібні одна до одної. А то ж то писана за раз, одним чоловіком пісня! Далі, кожний чоловік пише найбільш усього для себе й для рівних собі, окрім тих, які навмисне пишуть книги початкової науки для дітей чи для менше знаючих. А коли тепер мужики не рівні з письменниками, то письменників справді мужицьких тепер і бути не може, окрім письменників-учителів. Правда, в останні десятки років скрізь з’явилась цікавість знати про мужицьке життя, а до того скрізь письменницька школа стала скрізь високо цінити простий спосіб писання, який може бути більш приступний і мужицтву. От через що появилась скрізь школа письменників, найбільше поетів і піснярів, яких можна згодитись назвати мужичими по матеріалу й прочастно по формі їхнього писання. Тільки ж чи зовсім вони мужичі? Думаємо, що ні!

Так для нашої речі важніше спитати, чи Шевченко ж належав до тієї ж школи письменників простих і через те мужичих? Ми всмілюємось сказати, що ні, так само ми кажемо ні, коли хто спитає, чи Шевченко писав для мужиків, як пишуть учителі. Що Шевченко не був учителем, тут нема й про що говорити, бо всякий буває тим, до чого здібен од природи. Ми тільки мусим завважити, що навіть думки написати що-небудь наукове для мужицтва не видно в Шевченка, як і в усіх українолюбців аж до 1857 – 1860 рр. По всьому видно, що вони тільки ледь-ледве почали задумуватися про такі речі якраз перед тим, коли їх було похапано в 1847 р. Доти тільки ворог «українських Пушкіних» Бєлінський говорив, що їм ліпше було б повернути працю їхню на наукові книги для мужиків. Шевченко написав «Букварь» тільки в 1850 р. і звісно, ніхто не стане вихваляти той буквар і ставити його між великими ділами Шевченка. Та кажемо знов, про це нічого багато й говорити. Друге діло, справа про те, чи писав Шевченко свої вірші для мужиків, або ще ліпше: чи писав він навмисне так просто, щоб їх могли розуміти й мужики?

Хто перечитає найлюбиміші вірші Шевченка, власне ті, де він виступає письменником із думками громадськими, той побачить, що він усього менше думав писати їх для мужиків (?? – Авт.). Інакше навіщо б він наносив туди не тільки «конфедератів», а й аполлонів, ченчиїв, есеїв, колізеїв, яких іноді він так безбожно переплутав, так мало знаючи й історію, й саму міфологію, якої нахапавсь в академії. В добрій половині того, що найгарячіше писав Шевченко, він показується менше всього письменником для мужиків. Попробуйте, напр., почитати мужикові хоч «Посланіє до земляків», яке дехто вважає за самий сік із Шевченка! І тут нема нічого дивного. Коли люди розійшлись по своїй освіті так, як теперішнє панство й мужицтво, то не може бути, щоб письменник і, власне той, хто хоче мати сили над громадою, писав так, щоб його розуміли однаково й мужики, й пани. Правда, й повістяра може нахиляти сама школа письменницька так, щоб писати якнайпростіше. Так власне письменницька школа Шевченкова вела його не до простого способу, а од простого. Добродії Микешин і Прахов… кажуть про Шевченка як про маляра, що «немало було потрачено Шевченком часу на те, щоб перейти від брюлловсько-академічного класицизму до натурального й рідного йому реалізму». Те ж саме треба сказати й про Шевченка як про письменника, який вивчивсь писати на Жуковському та на Міцкевичеві. Картини Шевченка, окрім явного «жанру», показують, що йому ніколи не довелось зовсім вибитись із «класицизму», а довелось іноді тільки перемішати класицизм із реалізмом на спосіб «французького з ніжегородським», як напр. в картині русалок… Те ж саме треба сказати й про багато його писань із пізніших часів, напр. про «Неофіти».

Говорячи про це, ми зовсім не думаємо сказати, щоб у Шевченка не було зовсім «неманірних», простих картин і в слові, іноді таких простих, що справді їх може розуміти найпростіший, неписьменний чоловік. Така, напр., більша частина його неполітичних стихів і поем. Тільки про їх треба сказати, що вони вийшли простими більше ненароком, ніж нароком, більше через натуру поезії (яка все тягне до простого), ніж через школу поета, яка була всього менше проста.

Те ж саме треба сказати й про речі поезії Шевченка.

Кобзар наш почав писати як романтик, а романтики зовсім не старались перш усього розбирати для поезії речі звичайні і вже через них типічні. Вже й у ті часи, коли починав писати Шевченко, письменництво російське майже розпрощалось із романтизмом Жуковського, Козлова і т. ін. Повалив романтизм у Росії Гоголь, а останні сліди його розвіяла та справді «соціальна белетристика» першої половини 40-х років, яка стала між Гоголем і Тургенєвим, Островським і т. ін., і критика Бєлінського, критика «натуральної», а потім «соціальної школи». Натуральна школа підбивала письменників малювати людей такими, які вони є, і людей звичайних, ніж вибраних. А соціальна школа примушувала письменників навіть і тоді, коли він хотів показати нам яке-небудь громадське зло, показувати його на звичайних людях, усього ліпше не на злих, а ще на доволі добрих, і тим вона не тільки показувалась правдивішою, а ще більше вражала громаду, підбивала її проти порядків, а не проти незвичайних злочинців. Такі, напр., картини кріпацтва й панства в Тургенєва в «Двух помещиках», «Муму» і т. ін. Кому звісно повістярство російське 40-х років (Нестроєв-Кудрявцев, Сто Один, Іскандер, Достоєвський і т. ін), ті знають, що з європейських соціалістичних думок найбільше запала їм думка Роб[ерта] Оуена, що людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що робить, бо вона стає такою чи іншою дякуючи тому ґрунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе. Оця-то думка й зробила «соціальну» школу нових російських повістярів такою, як ми зараз її показали.

Шевченкові ця нова думка була зовсім невідома. Він усе по-старому судив та карав людей і навіть усе хотів «перелякати пекло та здивувати Данта старого нашими магнатами й полупанками». До думок натуральної й соціальної школи ніколи не вибивсь Шевченко сам по собі, а української критики, подібної Бєлінському, тоді (та й тепер) нема. Почастно ж Бєлінського не любили в українських кружках як через те, що такі ще українці, які повернулись силою історії в провінціалів, тобто поневолі в задніх, не підросли до нього, так і через те, що й Бєлінський, збитий московською казьонщиною й гегелівською державністю, не хотів знати «письменства провінціальної породи». В раніших своїх поемах Шевченко виступає зовсім романтиком («Причинна», «Тополя», «Утоплена»). Далі він стає більш реальним, та все-таки збивається на мелодраму, напр. у «Катерині» («Сидить батько в кінець стола» і т. д., та й сама сцена Катерини з чумаками й москалями) і в самих «Гайдамаках» (як Гонта ховає дітей), в «Відьмі» (смерть батька) і навіть у «Наймичці», найпростішій і найреальнішій із усіх його поем (смерть наймички). Вибирав для своїх поем Шевченко до останніх часів іноді речі зовсім не дійсні, сходив на противну поезії алегорію (напр., «Великий льох»), на темні слова (напр., «Радуйся, ниво» і т. д.). Часами аж жалко дивитись, як поет по-дитячому не вміє справитись між живими людьми й картинами дійсного життя (напр., в «Сотнику» або в «Сні»: хоч би картина царського двору, особливо в тім місці, яке приводить д. С[iр]ко, як цар «підходить до найстаршого… та в пику»445 і т. д., або як «Ірод лиже в диктатора халяву та просить півдинара, щоб випити», і т. ін. Думаючи показати огидним панство, Шевченко все вибирав незвичайні злочинства панські (напр., «Княжна», «Варнак») і надалі більше всього сходив на «гріх прелюбодійний», минаючи інші, не менші гріхи не так панів, як панства, і гріхи звичайні, які тим тяжчі, що робляться купами й не самими злочинцями.