Франко спростовує хибні тлумачення про Шевченка

Не дивно, що міркування Урсина викликали гостру критику з боку Франка. У статті «Т. Шевченко у висвітленні пана Урсина» (1888) він писав, що «наукові» відкриття автора нічого спільного не мають з поглядами і настроями Шевченка, що той не був ані песимістом, ані містиком… Все було навпаки», – підкреслював Франко. Критикуючи хибні надумані висновки автора, Франко писав: «…Вся поезія Шевченка подана неправильно: ані слов’янофільство, ані віра в народ не були у Шевченка містичними». Спроба з таких засад з’ясувати ознаки народності, національної природи творчості Шевченка, як це здійснив Урсин, не витримувала жодної критики.

Так само різкою і дієвою була відповідь Франка на публікацію В. Щурата «Шевченко і Єремія». Відомо, що Щурат є автором змістовних праць про Шевченка, деякі з них були написані ще за життя Франка, і він їх схвально оцінював (як-от студію про поему Шевченка «Чернець»). Але принципова, глибоко наукова позиція Франка не визнавала компромісів, зокрема в питаннях, що стосувалися характеристики національних, народних основ творчості геніального поета.

Віднаходити спільні риси між Шевченком і давньоєврейським пророком Єремією щодо їх взаємин з народом, вбачати в життєвій долі Єремії, його трагічній відірваності від народу історичну долю геніального поета України – такі порівняльно-філософічні розмірковування свідчать про обмеженість і відсутність чіткості в розумінні історичного значення Шевченка. Франко різко реагував на статтю В. Щурата: «Додайте до того ще, що вся проповідь Єремії має тло не етичне, а національно-жидівське, що основна нота його промов – глибокий песимізм, який іноді доходить до розпуки, то й зрозумієте, як мало відповідне було порівняння д-ра Щурата».

Рішучу критику з боку Франка тоді ж викликала і стаття В. Щурата «Святе письмо в Шевченковій поезії» (1904). Критичний відгук і на цей раз викликаний викривленим тлумаченням ідейного змісту спадщини Шевченка. Автор статті старанно визбирує всі згадки поета про Біблію, біблійних пророків, реєструє найрізноманітніші деталі із сфери художньої стилістики і з того робить висновок, що Шевченко був «біблійцем», людиною глибоко релігійною і взагалі поетом, що повністю лишався у сфері християнської моралі. Франко вказує на те, що автор приписав Шевченкові настрої і переконання, не властиві йому, і підкреслює, що одна справа – самостійне, оригінальне використання тих чи інших стародавніх мотивів, сюжетів, а інша – світоглядна позиція поета, його суспільні наміри та їх художнє втілення.

Коментуючи слова Щурата про Шевченка як «народного священнослужителя», Франко розкриває тенденційний підхід автора статті до тлумачення фактів і навіть до їх відбору. Щодо цього Франко зауважує: «Вертаючи до «впливів», зазначуємо, що автор виключив із-під них отсі чотири поеми (які знов не підходять під його тенденцію!): «Саул», «Царі», «Во Іудеї, во дні они» і «Марія», тому, «що в них Шевченко лиш формально оперся на Св. письмі…» Боротьба за спадщину Кобзаря часто велася як проти перекручення її суспільної сутності, так і проти ворожих нападок на поета клерикалів-реакціонерів. Тут варто згадати ще один виступ Франка з яскраво політичним спрямуванням, а саме його статтю «Мистифікація чи ідіотизм» (1905).

Як це не може здаватись дивним, а втім, можна стверджувати, й закономірним – суперечки довкола тлумаченя поетичного, ідеологічного обличчя Шевченка не припиняються й у наш час. Звернімось до виступу Григорія Грабовича (це професор Гарвардського університету і головний редактор видання місячника «Критика»), себто статті «Націоналізований Шевченко»433.

«Чільне місце Шевченка в українському культурному житті й формуванні української національної свідомості, – починає Г. Грабович, – зумовило те, що його рецепція (якщо вилучимо популярні та культові її прояви) відбиває також основні фази та центральні питання модерної української інтелектуальної історії. Висвітлення цих позицій і фаз протягом двох минулих століть не було симетричним: рецепція ХІХ століття, починаючи від перших відгуків на «Кобзар» 1840 року, хоч і коротша, зате набагато вагоміша. Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова та Івана Франка можна вважати не тільки основними представниками й речниками дедалі потужнішого українського національного руху, а також і постатями, які, кожен у свій спосіб, були батькамизасновниками цього руху, визначивши його риси, цінності та форми самоусвідомлення. Важливо також, що кожен з них займався постаттю Шевченка не лише як інтелектуал і критик, і в тому ракурсі як ідеолог, але також і як науковець, часто беручися за впорядкування та публікації Шевченкових творів… Найбільше вражає тут домінування ідеології у рецепції Шевченка…