Драгоманов послідовно відстоює спадщину Шевченка

Одразу ж після смерті Тараса Григоровича в умовах, коли послаблене вимушеним звільненням селянства від оков кріпосницької неволі, розчароване поміщицтво докладало всіх зусиль, щоб у новій обстановці втримати економічні важелі свого панування над абсолютною більшістю населення неосяжної Росії, справжні демократи чітко усвідомлювали необхідність зберегти спадщину народного поета-революціонера. Виняткова роль у цій відповідальній справі належала Михайлу Петровичу Драгоманову (1841 – 1895).

Вихідець з родини, пов’язаної з декабристським рухом, він рано познайомився з творчістю Тараса Григоровича Шевченка: «Я сам, у свій хлоп’ячий вік, у 50-ті роки, надибавсь, наприклад на сліди впливу Капністів, – лібералів і аболюціоністів, – із кружка котрих у перший раз здобув і «Сон», і «Кавказ» Шевченка». Ті Капністи, як і другі подібні їм пани лівобережні були старші і освіченіші, ніж Шевченко. Та й між «мочемордами» були люди, котрі їздили за границю, читали європейські ліберальні книги й газети, і навіть сам П. Скоропадський, щоб «вільнодумствувати в шинку», мусив ще щось знати або хоч чути вільнодумного (Шевченко ставить йому головно в вину те, що він «перебира дівчаток».

Пригадаймо, що й пани й прелати часів Renaissance і в XVIII cт. теж були «ласі до солодкого», як каже запорожець цариці в Гоголя, а все-таки «аристократическими ручками выкормили львёнка революции», як каже Герцен)375.

Геній Шевченка мав дечому навчитись і від таких панів, які бачили світа й знали більше, ніж він. Від себе особисто Шевченко привносив своє мужицтво, свої спомини, хоч се був дуже ковзький елемент, бо скілько мужиків, пройшовши в пани, забували своє мужицтво. (На сором природи людської, до самих останніх часів свідомих демократів було більше з панів, ніж з мужиків.)376 Нарешті Шевченко прибавляв і свою геніальність, і вже з суми всіх цих елементів, а не з однієї геніальності, вийшла національна свідомість і народолюбство Шевченка, котрі справедливо хвалить д. Вартовий377 і котрі дійсно ставлять Шевченка як епохальну прояву в історії громадської думки на Україні».

Віддавши належне Б. Д. Грінченку за його розуміння епохальності Шевченка в розвитку української літератури, М. П. Драгоманов одночасно різко виступив проти його спроб перекрутити принципові напрямки творчості поета. Хибні погляди Грінченка справедливо відзначаються й у «Шевченківському словнику»: «В своїх статтях, зокрема в «Листах з України Наддніпрянської», Грінченко, – пише Надія Калениченко, – надаючи перевагу національному моментові перед соціальним, припускався хибних висновків. Суперечливі погляди Грінченка на творчість Шевченка, часом позначені національною обмеженістю, з різних позицій критикували П. Грабовський (в листах до Грінченка), М. Сумцов378у статті «Літературно-наукова діяльність Б. Грінченка» (1912 р.), С. Васильченко379в статтях «Грінченко про «Кобзар» (з приводу брошури Б. Грінченка «Шевченків «Кобзар» на селі») й «Думки перед ювілеєм» (обидві – 1914 р.)»380.

Принципову роль не лише у з’ясуванні безсмертних сторін багатогранної творчості Т. Г. Шевченка, але й у зламанні глухої стіни, зведеної галицькими народовцями, які, орієнтуючись на Відень і Варшаву, спотворювали творчість українського народного поета, відіграли три статті М. П. Драгоманова до редакціїї львівського журналу «Друг» 381.

Спершу його увагу привернула надрукована тут стаття «Новое направление украинской литературы».