Висхідна точка Шевченкової політичної поезії

Та скоро заснув поет, скоро дух його увільнився з пут гнітючого суму й забуття, він зараз рветься летіти геть, рветься з землі і, прощаючися з нею, кидає їй у очі всіми муками, якими вона кормила його. Жаль йому тільки рідної неньки – України, вдови безталанної, котру лишає без потіхи і поради. Але ж і він не може помогти їй, а може тільки з нею сумувати та додавати їй надії, що настане колись і для неї день правди, що її малі діти доростуть і стануть на ворога, аби вибороти їй волю та самостійний розвиток.

Ось висхідна точка Шевченкової політичної поезії, і нею він різко відзначується з-поміж інших поетів Росії, що виступали на тім полі. Праведний гнів проти «темного царства», якого погань відома йому в цілій повноті, довго здержуване почуття, що насильно рветься на волю, хоч поет ясно знає, що жде його за се, – з того становища і в таких обставинах виспівана політична пісня стає вже не естетичною або якоюсьбудь іншою забавкою, але поважним горожанським ділом, смілим маніфестом вільного серця проти «темного царства». Я не знаю ні в одній європейській літературі подібної поезії, написаної в подібних обставинах. Адже «Німеччина» Гейне писана в Парижі, 1844, та «Бичування» (Les ch?timents) Віктора Гюго, писані в Брюсселі, 1853, постали – перша під впливом свобідного паризького повітря, а друга на вигнанні, у вільнім краю, коли поетам самим не грозило нічого з боку тих властей, на які вони кидали свої громи.

Он глянь…

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи!.. А онде під тином

Опухла дитина голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он… покритка попідтинню

З байстрям шкандибає;

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!

А панич не знає,

З двадцятою, недолюдок,

Душі пропиває!

І сниться поетові його рідна Україна, уквітчана садами, обмита росою, сияючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут насуваються йому на вид страшенні картини життя українського народу.